Пролог

Вулиці пахнуть дощем, холодом, мрякою і вологою. Що я роблю тут сьогодні? Скільки тебе вже немає? Отямилась ніби від ляпасу. Що я шукаю? А перед очима та мить, коли я дізналась – тебе вже немає. Як все змінив той звичайний дзвінок, от тільки вночі, саме так зрозуміла, не треба і слів.

Я думала просто поїздка, а звістка принесла, що вбивство підступне й жорстоке. Хто зважився? Як би хотіла дізнатись, та ніхто не скаже. Я ж думала, що знаю про тебе геть все, а вийшло не так. Між нами була таємниця, та вбила мене не вона, а та звістка. Спочатку я й не повірила, адже думала, що це помилка, що ти не міг так померти.

Я поспішала отримати хоч якусь інформацію про те як це сталося. Я знала, що ти поїхав, але ж знайшли саме тут. Спочатку я ледь сприймала те, що мені говорили, але потім звернула увагу на дещо дивне. Смерть завжди не правильна і жорстока, але тут було ще щось не так, щось незвичне і мульке, щось, що я поки не сприймала, але вже відчувала.

Хто вбив? Було б не моє запитання, якби не тебе, але ж і те, що вбили саме тут, саме в нашому місті, яке більше ніколи не буде твоїм, все це робило ситуацію ще гіршою і жорстокішою. Хоча, навіть самого факту вбивства було б занадто. Тепер залишилася з цим. Як же так?Неймовірно.

Поки не знаю куди себе подіти і що робити, та відчуваю, повинна знайти відповіді, інакше все стане геть нестерпним. Хіба ще не досить? Спроба знайти відповіді на запитання, які могли б і не виникнути, поки здається тільки невиразною ідеєю. Все одно у мене немає ні можливостей, ані ресурсів. Я могла б і не намагатися, але знаю, що після того, як дізналася про вбивство, не можу залишатися осторонь. Інакше мала б просто зникнути, але ж залишилася. Хіба не повинна діяти? Все одно з цим якось не складається.

Якої відповіді я шукаю? Так, мені боляче, так, це дійсно жахливо, але ж випадково. Хіба не так? Саме це мені й казали, я згадала, хоч ледь чула, що говорили в тому жахливому місці. То банальна аварія, хоч як мені нестерпно це розуміти і моторошно. Чому я подумала інакше? Вигадка чи передчуття? Але я не вірю у передчуття. Чому вчепилася за думку, що вбивство те не випадкове? Навіть вбивством не називали, просто ДТП. Так просто? Якби я не знала тебе і не знала, що ти мав бути в іншому місті, сама ж проводжала, то повірила б у випадковість. І помилилася б.

Знову вигадую? До кого б звернулася з такою вигадкою? Ніхто б і слухати не став, я й сама не хочу себе слухати, але та думка крапає як дощ і не відступає як мжичка. Чи просто шукаю полегшення? Яке може бути полегшення? Пояснення чи хоч якийсь сенс? Який може бути сенс? Не знаю, не розумію. За що я чіпляюсь? Поки все надто примарне. Поки немає жодних підстав сумніватись у тому, що мені казали, як би не хотіла щоб все це трапилося не так. Все ж я знаю, щось ще не сказали, щось змушує вірити, що я мушу повернутися у твоє місто, хоч тепер воно стало таким примарним.

Можливо я зможу повернутися і знайти хоч якоїсь підказки. Хіба марно на це сподіватись? Хіба так важливо, що не зрозуміє ніхто? Звісно, тепер вже не важливо, але може стати важливим дещо інше. Що? Знайти правду, навіть якщо доведеться шукати самій. Чи зараз це й краще? Самотність врятує.