Розділ 3

«Під одним дахом від дощу»
Дощ почався раптово.
Ще хвилину тому Софія спокійно виходила з корпусу університету, а тепер стояла під маленьким навісом біля сходів і безнадійно дивилася на зливу.
— Ідеально, — пробурмотіла вона. — Просто ідеально.
Парасолю вона, звісно, забула в гуртожитку.
Навколо студенти швидко розбігалися хто куди, сміючись і прикриваючи голови рюкзаками.
Софія дістала телефон.
1%.
— Та ви знущаєтесь…
— Схоже, сьогодні всесвіт не на твоєму боці.
Вона навіть не здивувалася цьому голосу.
Данило стояв поруч із чорною парасолею в руках і дивився на неї з легкою усмішкою.
— Ти мене переслідуєш?
— А може, це ти постійно трапляєшся мені на очі.
— Самовпевнено.
— Але ж працює.
Софія закотила очі, хоча всередині вже відчувала ту небезпечну теплоту, яка з’являлася поруч із ним.
Данило кивнув на дощ.
— Тобі далеко до гуртожитку?
— Хвилин п’ятнадцять.
— Ходімо, проведу.
— Я й сама дійду.
У цей момент гримнув такий сильний грім, що Софія мимоволі здригнулася.
Данило стримав усмішку.
— Звичайно. Абсолютно безстрашна.
Вона сердито глянула на нього.
— Добре. Але тільки тому, що я не хочу померти від блискавки.
— Я обіцяю захистити тебе від природних катастроф.
— А від тебе хто мене захистить?
На секунду між ними стало тихо.
Данило нахилився трохи ближче.
— Пізно, Софіє.
Серце миттєво пропустило удар.
Він відкрив парасолю, і вони вдвох вийшли під дощ.
Місця під нею було замало.
Їхні плечі постійно торкалися.
І кожен такий випадковий дотик чомусь відчувався занадто сильно.
— Чому всі тебе так бояться? — несподівано спитала Софія.
— Бо я страшний.
— Ні. Бо ти поводишся так, ніби тобі байдуже до людей.
Данило кілька секунд мовчав.
— А якщо це простіше?
— Для кого?
Він не відповів.
Дощ шумів навколо них, машини розмивали світло фар у мокрому асфальті, а Софія раптом зрозуміла, що їй добре.
Дивно добре.
— Ти знову дивишся на мене, — тихо сказав Данило.
— А ти знову це помічаєш.
Він усміхнувся.
І саме в цей момент Софія послизнулася на мокрій плитці.
— Обережно—
Данило різко притягнув її до себе.
Настільки близько, що вона відчула його подих.
Його рука міцно тримала її за талію.
А її долоня впиралася в його груди.
На кілька секунд світ ніби завмер.
Тільки дощ.
Тільки їхнє важке дихання.
І погляд Данила, від якого всередині ставало небезпечно тепло.
— Я тримаю тебе, — тихо сказав він.
І чомусь після цих слів серце остаточно перестало слухатися розум.