Розділ 1

«Запізнення»
Софія ненавиділа ранки.
Особливо такі.
Дощ лив стіною ще з самого світанку, автобус запізнився на двадцять хвилин, а кава в паперовому стаканчику вже майже обпікала пальці.
— Якщо я сьогодні переживу першу пару, це вже буде маленьке диво… — пробурмотіла вона, швидко підіймаючись сходами університету.
Коридори були переповнені студентами. Хтось сміявся, хтось поспіхом дописував конспекти просто на колінах, а хтось уже встиг заснути на підвіконні.
Звичайний понеділок.
Софія сильніше притиснула до себе зошити й побігла вперед.
І саме в цей момент врізалася в когось на повному ходу.
— Ой!
Кришка зі стаканчика злетіла миттєво.
Гаряча кава розлилася просто на чорну сорочку незнайомця.
Софія завмерла.
— Боже… вибач… я не хотіла…
Хлопець повільно опустив погляд на мокру тканину.
Потім — на неї.
І чомусь від цього погляду стало ще гірше.
Високий. Темне волосся. Спокійне обличчя. І очі, в яких було щось занадто впевнене.
Ніби він звик, що весь світ крутиться навколо нього.
— Це такий спосіб знайомства? — спокійно спитав він.
Софія нервово видихнула.
— Ні. Мій спосіб знайомства зазвичай менш… гарячий.
Куточок його губ смикнувся в ледь помітній усмішці.
І це чомусь збентежило її ще більше.
Навколо раптом стало тихо.
Кілька дівчат неподалік дивилися на Софію так, ніби вона щойно зробила щось незаконне.
Подруга, яка саме підбігла до неї, широко відкрила очі.
— Софо… ти серйозно зараз облила Данила Мороза кавою?
Софія кліпнула.
— А я мала знати, хто це?
— Це ж Мороз.
Наче це все пояснювало.
Хлопець забрав із її рук серветки й сам витер сорочку.
— Не хвилюйся, я переживу цю трагедію.
— Сумніваюся, що твоя сорочка так думає.
Він тихо засміявся.
І чомусь цей звук одразу став небезпечним для її нервової системи.
— Ти першокурсниця?
— Так.
— Філологія?
Софія здивовано нахмурилась.
— Звідки ти знаєш?
— У тебе в руках збірка поезії, конспект із літератури й погляд людини, яка не спала всю ніч.
Вона мимоволі усміхнулася.
— А ти завжди так аналізуєш людей?
— Тільки тих, які обливають мене кавою зранку.
На кілька секунд між ними зависла дивна тиша.
Така, від якої серце починає битися трохи швидше.
А потім у коридорі пролунав дзвінок на пару.
— Чорт… — Софія різко подивилася на телефон. — Я запізнилась.
— Уже на десять хвилин, — спокійно сказав Данило.
— Дякую, тепер мені набагато легше жити.
Він усміхнувся ширше.
І Боже.
Це було занадто красиво.
— Побачимось, першокурснице.
Він пішов далі коридором, навіть не озирнувшись.
А Софія ще кілька секунд стояла на місці.
Дивлячись йому вслід.
І зовсім не помічаючи, що усміхається.