Розділ 19.4 Висловити почуття

Розділ 19.4 Висловити почуття

Дан також приготував план активностей для Зої. Він дуже хотів показати руданці своє рідне місто. Хотів пізнати його й сам, бо ходити та їздити в кріслі – це дві великі різниці, як кажуть в Одесі. Єдине, Дан хотів, щоб кожна активність була несподіванкою для Зої. Йому подобалося дивувати свою принцесу. Зої дуже смішно округлювала очі від здивування і була в такі моменти дуже милою та чарівною.
– Ходімо копати черв’яків, – запропонував Петро.
– Фе-е-е, вони ж бридкі! – скривився Дерек.
– Але саме на них добре ловити рибу, – зі знанням справи мовив Майкл.
– Правильно! – погодився Петро та взяв лопату.
– Добре, йдемо, але я їх ловити не буду, вони бридкі, – бурчав Дерек.
– Я зловлю. Сьогодні черв’яків, а завтра – найбільшу рибку! – навмисно задирав брата Майкл.
– Ні, я зловлю найбільшу! – обурився Дерек.
– Я зловлю найбільшу! – підключилася й Зої. – Я також хочу з вами завтра на риболовлю.
– А тобі не можна найбільшу, – зітхнув Дерек.
– Чого це? – здивувалася Зої, а всі затихли, бо знали, що Дерек зараз може знову видати щось геніальне.
– Тобі не можна найбільшу, бо ти тоді до весільної сукні не влізеш, – видав Дерек, а всі почали сміятися. От придумає ж!
– Я також хочу з вами на риболовлю. Можна? – запитала Зої у Петра.
Чоловік поглянув на Дана, той кивнув.
– Звісно. Але доведеться вставати ще до сходу сонця, – попередив чоловік.
– Без проблем, – відповіла Зої.
Петро й Дан з вечора приготували усе необхідне та склали у автівки. Було вирішено, що Петро везе хлопців, а Дан їде із Зої.
Вранці усі прокинулися. Навіть Майкла не довелося будити, сам встав, хоча був сонний. Дерек швидко одягнувся та почистив зубки. Як же йому кортіло зловити найбільшу рибку!
– Ти їдеш з Даном, – мовив до Зої Петро, коли вона збиралася сісти в його машину.
– А ми в одній не помістимося? – здивувалася Зої.
– А... А я маю заїхати ще за другом, двома друзями. Ми усі не помістимося, – пояснив Петро, озираючись на Дана.
– Добре, – нічого не підозрюючи, відповіла Зої та сіла на переднє сидіння в автівці Дана.
Машини рушили, але Зої помітила, що в якийсь момент автівка Петра звернула в інший бік. Ну, все логічно. Він же має за друзями заїхати.
Дан зупинив автівку на парковці. На вулиці ще було сіро. Де-не-де ще горіли ліхтарі. Дан дістав з багажника великого кошика та дві ковдри.
– А де вудочки? – здивувалася Зої.
– Вже там, – відповів Дан та взяв Зої за руку. Руданка забрала у Дана ковдри, щоб допомогти йому.
Хлопець слідував за реакцією руданки та думав, коли ж вона здогадається, що на них чекає не риболовля.
Чим ближче пара підходила до узбережжя, тим більше прокидалася Зої та дивувалася красі. Шум моря, крик чайок, вітер, який несе морський бриз та грається у волоссі. У якийсь момент до звуків природи додався звук фортепіано.
– Що це? – запитала Зої, вловивши перші звуки мелодії. Мелодія лилася, відчувалося, що піаніст не просто грає, він вкладає всю душу, що він грає не сам, а в оркестрі з природою.
– Піаноморе, – зізнався Дан.
– Що? – перепитала руданка.
– Зараз усе сама побачиш.
Вони вийшли до узбережжя. На плитах, які вели до моря, стояло фортепіано, за яким сидів чоловік та емоційно грав без нот, заплющивши очі. Довкола сиділи люди. Вони милувалися морем, слухали музику та чекали на схід сонця.
– Встигли! – зрадів Дан.
Дан дістав з кошика розкладні стільчики, подушки та термос. Він швидко усе приготував та посадив Зої, бо за хвилину почалося найцікавіше. Розпочалася магія. Усе затихло, люди навколо затамували подих. Усі дивилися на лінію поєднання неба і моря, бо там почали з’являтися перші промінчики сонця. З кожною секундою променів ставало все більше, а музика з тихої та лагідної набирала темп, вона сповіщала про народження нового дня, ще одного дня для радості, щастя та життя. Звуки фортепіано доповнював шум моря та крики чайок.
Дан обійняв Зої, в очах якої відбивався схід сонця. Жовтогарячий диск підіймався з глибин моря, утворюючи вогняну доріжку на хвилях. Небо заграло різними кольорами. Фіолетовий, малиновий, синій, блакитний кольори розфарбували небо.
– Це так гарно... – прошепотіла Зої, боячись порушити цю ідилію.
– Я знав, що тобі сподобається, – прошепотів їй на вушко Дан. Він обіймав свою руданку, поки сонце остаточно не піднялося над морем. Пролунали оплески небесному світилу, яке подарувало усім незабутні емоції.
– Дякую, – мовила Зої.
– Не шкодуєш, що ми не поїхали на риболовлю?
– Ані трохи. Така краса! Це насолода для вух, очей, рецепторів, – мовила Зої. – А на риболовлю ми підемо наступного разу. Впевнена, що хлопці захочуть поїхати ще раз, – усміхаючись, мовила руданка, бо добре знала своїх братів.
– О, щодо рецепторів, – згадав Дан та налив з термоса ароматний чай з лимоном.
– Не замерзала? Тут вітряно.
– Ти що? Мені поряд з тобою завжди тепло, – мовила Зої та поцілувала Дана.
Вони ще близько години посиділи на узбережжі, слухаючи музику та пісню природи. Часом варто просто помовчати, аби висловити свої почуття...