Розділ 15. А хто казав, що буде легко?

Розділ 15. А хто казав, що буде легко?

Калиновичі дружно провели Злату з родиною та домовилися, що обов’язково зустрінуться на Різдво. Перед від’їздом Злата встигла дати Богдану настанову:

– Банане, якщо ти втратиш Зої, то ти будеш останнім телепнем на планеті!

– Знаю, – усміхнувся Богдан. – Не втрачу! – впевнено відповів.

– Чекаю на фотозвіт. От ми друзі з тобою, а з тебе інформацію треба кліщами діставати. Від Зої я більше дізналася, ніж від тебе, – докоряла Злата.

– Добре, буде тобі фотозвіт. Я ж бачив, як ти вербувала Майкла. Ти хоч не руда, але ще та лисичка, – усміхаючись, мовив Дан.

– Хто б казав про лисичку. Тепер тобі руданки скрізь ввижаються. Я не здивуюся, якщо ти незабаром мене називатимеш не Злата, а Зої.

Дан та Злата тепло попрощалися та пообіцяли і надалі підтримувати зв’язок.

Богдан поставив собі мету зустріти наступного разу Злату не у кріслі, а стоячи.

Дан тренувався щодня. До болю стискав зуби, кусав губи та впивався нігтями у шкіру. Було важко. Спочатку тіло не слухалося. Дану не раз спадало на думку: А якщо не зможе? А якщо це все дарма? Але Дан відганяв від себе ці думки та продовжував працювати далі. Йому було заради кого тренуватися, заради кого жити. Вже через місяць він побачив перші результати. Він ледь не плакав, коли побачив своє відображення у дзеркалі, де він увесь мокрий від поту, але стояв! Стояв!!!

Реабілітологи та лікарі просили Дана не поспішати та не перевантажувати себе, але де там! Дан хотів, жадав, прагнув не тільки стояти, але й ходити. Перші кроки були болючими, але дедалі давалися Дану легше. Він знав, що буде непросто, і сам обав цей тернистий шлях. Вдома його чекали, підтримували та раділи.

Треба було бачити вираз обличчя батьків Дана, коли він одного дня встав з крісла, опираючись на палицю. Сніжана плакала та боялася зурочити. Її син стоїть! Стоїть сам!

Дан таки дотримався своєї мети, бо через деякий час він ходив на навчання в університет сам, хоч ще спирався на палицю. Зої пишалася Даном. Вона була його підтримкою, його опорою, його крилами, які підносили до небес. В університеті і викладачі, і студенти також оцінили вчинок Дана. Вони бачили в ньому шалену силу, стрімку енергію та впертість.

Зої також викладалася на усі сто відсотків. Вони зробили неймовірний номер зі складними елементами. Б’янка зняла рекламний ролик. Це була не просто реклама, а чисте мистецтво. Замовники були задоволені, дівчата-черлідерші шаленіли від щастя, їх фотографії були у найпопулярніших журналах та на спортивних сайтах. Усі раділи, усі, крім Олівії. Та зміюка плювалася отрутою у бік Люка та Зої. Білявку ніхто не слухав, її ігнорували та трималися від неї якнайдалі. Ректор заборонив впускати Олівію на територію університету, бо вона встигла допекти не одному студенту та викладачу. Після позову Б’янки, посипалися інші. Адвокати та юристи батька Олівії Блум ледь встигали вести справи та виплачувати штрафи. Білявка чатувала, аби таки зробити якусь капость Люку та Зої.

Дерек насолоджувався дитинством з люблячими батьками та не припиняв усіх обеззброювати своєю безпосередністю. Одного вечора за вечерею, де зібралися усі, він поставив запитання:

– Тато, а що позначає слово «бабій»? – зацікавлено та емоційно запитав Дерек, а усі затамували подих, очікуючи на відповідь спантеличеного Петра.