Розділ 12.3 Сюрприз

Розділ 12.3 Сюрприз

У лікарні сказали, що не можуть пропустити усіх п’ятьох у палату Дана. Не сьогодні. Можливо завтра, але точно не після операції, хоч і успішної.

– Тоді йдіть ви вдвох, – мовив Петро. – А ми з хлопцями прогуляємося парком. Я бачив, що тут десь були білочки.

– Дякую, – зраділа Зої. Вона засмутилася, що не зможе його побачити.

Сніжана та Зої разом пішли до палати Дана.

– Пропоную зробити сюрприз. Я зайду першою, а ти через кілька хвилин, – запропонувала Сніжана.

– Гарна ідея, – погодилася Зої. Вона погодилася б на будь-яку пропозицію.

Сніжана першою зайшла до палати.

– Вітаю, синку, як ти? – запитала Богдана, який вже відійшов від наркозу та мав задовільний вигляд.

– Вітаю! Добре. Мамо, дай, будь ласка, мій телефон, я маю декому зателефонувати. Медсестра сказала, що ти забрала мій телефон, – попросив Богдан.

– Так, ось він, я його тобі привезла, – мовила Сніжана та віддала сину його телефон. – Але не поспішай нікому телефонувати, як би тобі не кортіло. Я маю для тебе сюрприз.

– Мамо, єдиний дзвінок, а далі сюрприз, – попросив Дан, так йому кортіло зателефонувати Зої.

– Сину, ти будеш радий тому сюрпризу, – усміхаючись, мовила Сніжана.

– Мамо, один дзвінок.

– Сину, спочатку сюрприз! – наполягала Сніжана і в цей момент двері відчинилися та до палати увійшла Зої.

– Ти? Але як? – здивувався Дан та шалено зрадів.

– Я ж казала, що тобі сподобається мій сюрприз, – усміхнулась Сніжана та побачила, як горять очі сина. – Так, ви тут трохи поговоріть, а я з лікарем маю поговорити, поки він не пішов. Зої, доню, прослідкуй, щоб Дан усе з’їв. Не дарма ж ми те все готували.

– Ви знайомі та готували разом? – здивувався Дан.

– Так, – відповіла Зої.

– Мене не було з вами менше доби, а я вже стільки пропустив. Розповіси? – запитав Зої Дан, коли Сніжана направилася до виходу з палати, лишаючи пару наодинці.

– Розповім, але спочатку ти маєш усе з’їсти! – висунула вимогу Зої.

– Отакої! Це тебе також моя мама навчила? – запитав Дан, усміхаючись, та не переставав дивуватися.

– У тебе чудові батьки. Тобі пощастило, – щиро та з захватом мовила Зої.

– То ти й з татом знайома? А де малі? – поцікавився Дан.

– Далі жодного слова, поки не поїси! – наполягала Зої.

– Зрозуміло, мамина школа. Що ви там приготували. Я буду їсти, а ти розповідай, – попросив Дан та взяв із рук Зої смаколики, які дозволила медсестра. Сніжана наготувала стільки, що частину їжі довелося віддати медпрацівникам, бо її не дозволили їсти пацієнту після операції.

Зої розповіла лайтову версію знайомства з батьками Дана та упустила багато деталей. Не потрібні були зайві хвилювання Дану. Богдан доїдав смаколики, коли Сніжана повернулася до палати.

– Бачу, що апетит гарний, значить, що незабаром на нас чекає реабілітація. Лікар сказав, що усе пройшло добре та завтра тобі можна у кріслі виїхати на вулицю, але ненадовго та мінімум навантажень. Богдане, я тебе дуже прошу, без геройства. Дослухайся порад лікарів. Ти такий же впертий, як і я, але прояви у цій ситуації спокій та зібраність тата. Ми завтра приїдемо в обід та погуляємо на вулиці. Майкл та Дерек будуть щасливі тебе побачити, – говорила Сніжана. – Не забудь Златі зателефонувати, бо щойно мені писала, питала про тебе і грозилася, що прилетить найближчим рейсом, якщо не відповіси. Вона може, ти ж їх добре знаєш.

– Знаю. Зателефоную. Добре, мамо, усе зроблю, як кажеш, – погодився Дан.

– Що б ти хотів на завтра, аби ми приготували? – запитала Сніжана, поглядаючи на Зої.

– Ми? – запитав Дан та поглянув на Зої. Вона не встигла ще розповісти, що тепер житиме з батьками Дана.

– Так, а ти думав, що я залишу Зої та дітей без нагляду? Поки ти не станеш на ноги, ними буде кому опікуватися, – впевнено мовила Сніжана.

Їх слова прозвучали важливо та глибоко і для Дана, і для Зої. Богдан якнайдужче хотів навчитися ходити, а Зої так хотіла, аби нею хтось опікувався.

– Час відвідання пацієнта вийшов, – мовила медсестра, увійшовши до кімнати.

Сніжана та Зої попрощалися з Даном та пішли шукати Петра з хлопцями. Бешкетники десь роздобули м’яч і вже гасали газоном.

– Боже, Петре! В тебе ж спина! – кричала Сніжана, бо її чоловік виробляв з м’ячем таке, наче йому сімнадцять.

– То це ж процедури, – відповів, усміхаючись, Петро. – Лікарі ж прописали рухатися. От я й виконую.

– Бачу твоє завзяття. Аби не зліг завтра. Їдьмо додому.

– А як Богдан? Бойовий настрій? – запитав Петро.

– Ще й який. У нього ж такий стимул є. З Божою допомогою, таки він втілить свою мрію та буде ходити.

– Я і не сумніваюся! – відповів Петро та усі разом пішли до машини.