Розділ 12.2 Яке ж щастя!

Розділ 12.2 Яке ж щастя!

Сніжана допомагала Зої розвішувати медалі, а хлопці із задоволенням забивали цвяхи в стіну. Для них це заняття під керівництвом Петра виявилося таким цікавим, що вони готові були усі позичені у сусідів цвяхи забити у стіну.

– Тут ще треба один забити, – діловито мовив Дерек.

– Ні, тут! – обурився Майкл.

– Тату, скажи ж йому, що треба забити тут!

Оте «Тату!» прозвучало так щиро та безпосередньо, що у Сніжани та Петра стислося серце. Як же хотілося дітям батьківського тепла.

– Добре, заб’ємо один цвях, де каже Дерек, і один, де каже Майкл. Але це останні, – вирішив питання Петро.

– Ура! – зраділи діти.

Неочікувано пролунав дзвінок. Петро натиснув на кнопку та почув голос лікаря:

– Операція пройшла успішно, через дві години можете навідати Богдана.

Ці слова почули усі, бо завмерли та боялися поворухнутися.

– Ура! Ми їдемо навідати Дана! – вигукнув Дерек.

– Дереку, я не впевнена, що нам дозволять зайти до лікарні, – м’яко мовила Зої.

– Але ж Дану потрібні позитивні емоції, то ми їх йому й створимо, – запропонував Майкл.

– Створимо, але спочатку треба поїсти. Голодним ніхто не поїде до лікарні. За цілий день у вас вже животики до спини прилипли, – мовила Сніжана. – Зараз закінчимо із медалями та приготуємо вам щось.

Зої раділа, вона зможе побачити Дана, операція пройшла добре.

Вони швидко закінчили з розвішуванням медалей та впорядкуванням кубків, які вони поставили на поличку, яку Майкл та Дерек прибивали з великим азартом.

– Краса! – мовила Сніжана, коли усі медалі були розвішані.

– Дякую, – мовила Зої.

– У нас ще купу справ. Ходімо на кухню та приготуємо нашим хлопцям щось смачненьке, – запропонувала Сніжана.

– Я пропоную піти на задній двір до майданчика, аби нагуляти апетит. Сусід позичив не тільки цвяхи та молоток, але й баскетбольний м’яч, – мовив Петро, а хлопці почали стрибати по кімнаті від радості.

Зої зі Сніжаною спустилися до кухні.

– Зараз ми з тобою щось придумаємо нашвидкуруч, – мовила Сніжана, зазираючи до холодильника.

Жінка швидко витягнула продукти та запропонувала приготувати кілька страв. Сніжана вміла та любила готувати. У її домі усі повинні бути нагодовані. Зої дивилася та раділа тому, що має нагоду готувати разом зі Сніжаною. Здавалося б, що це звичні речі, але саме таких речей так не вистачало Зої.

На смачний аромат на кухню прибіг Майкл та Петро з Дереком на спині.

– Ми перемогли! Ми перемогли! – кричав Дерек, розмахуючи руками.

– То я вам піддавався, – мовив Петро, усміхаючись.

– Зовсім ні! – вигукнув Майкл.

– Ой, як смачно пахне! – не міг стримати емоцій Дерек.

– Мийте руки та сідайте до столу, – мовила Сніжана, коли Петро спробував поцупити млинця, але отримав від дружини по руках. – Не перебивай апетит, бо не будеш їсти.

– Я голодний, як вовк! – відповів Петро.

– А я, як слон! – вигукнув Дерек.

– Мийте руки! – вперто мовила Сніжана.

Усі разом сиділи за столом та хвалили кулінарні здібності Сніжани.

– То не тільки я. Мені Зої допомагала. А їжа вийшла такою смачною, бо готувалася з любов’ю! – назвала головний інгредієнт Сніжана.

Після того, як на кухні не лишилося жодної голодної людини, Петро з хлопцями мили посуд, а Сніжана та Зої збирали смаколики для Дана.

– Я на хвилину, – мовила Зої перед самим виходом. Руданка швидко піднялася до своєї кімнати, переодягнула світлу сукню та дістала з коробочки ланцюжок з крилами, який подарував Дан. Зої його не одягала на тренування, бо боялася загубити.

Коли руданка спустилася при параді, Сніжана усміхнулася.

– Яке ж щастя, що ви є... – тихо мовила Сніжана, дивлячись на хлопців та їх сестру-красуню. Тепер вони усі разом точно піднімуть Богдана на ноги. Хай не на ноги, а на протези, але він ходитиме!