Розділ 12.1 Цвяхи та молоток

Розділ 12.1 Цвяхи та молоток

Сніжана з великою обережністю пакувала у велику дорожню сумку усі медалі, кубки та нагороди Зої. Руданка спостерігала, а на душі було так тепло. Зої склала найнеобхідніші речі та разом зі Сніжаною вони пішли до кімнати Дерека.

– Вас заарештовано! Ви порушили закон! – звертався малий до ведмежа, яке сиділо на ліжку.

– Все, він усе зрозумів і буде чемним, – тепло мовила Сніжана, милуючись малим. – Ти вже усе склав?

– Майже, – зітхнув малий. – Правопорушник не хотів йти до сумки сам, – зітхнув малий.

– А речі також не хотіли? – запитала Зої, бо увесь одяг був на місцях.

– Я взяв зошити й книги, – мовив малий.

– Який кмітливий хлопчик, – мовила Сніжана. Зої зрозуміла, що багато речей не помістяться у сумку та рюкзак.

– Зараз ми щось придумаємо. Ми завтра знову приїдемо, але частину речей заберемо вже сьогодні.

Сніжана зняла з ліжка ковдру, склала в центр одяг малого, який потрапив на очі, та зав’язала краї ковдри, утворюючи вузол. Зої кивнула та пішла до кімнати Майкла. Там вона також зняла ковдру, бо брат вже заповнив дві сумки, які він мав, своїми речами.

Петро склав усі речі в багажник. Сніжані було дуже приємно, що Зої забрала з будинку вазу, яку подарував її син, фотографії в рамках, де вони були з Богданом разом. Яка ж вони гармонійна пара!

Коли, усі сіли до автівки, Зої поглянула на будинок, де вона жила з братами. Будинок був для них прихистком, їх фортецею, але вона залишала його з надією, що їй у новому будинку не доведеться бути лицарем в обладунках та боронити їх сім’ю від усіх. Як же їй хотілося побути, хоча б ненадовго, слабкою, безтурботною дівчинкою. Невже мрії збуваються?

– Так, Зої? – почула руданка голос брата.

– Вибач, що?

– Я кажу, що туди до нашої школи ще ближче, – повторив Майкл.

– Так, любий, – відповіла Зої.

Петро швидко усіх довіз до їх нового будинку. Коли вони вийшли, то діти не могли стримати захвату.

– Вау! Який крутий будинок! Тут так багато місця, де можна побігати! – радів Дерек.

– Ти ще не бачив задній двір, там є невеликий баскетбольний майданчик, – підморгнув Петро.

– Ого! Справді? А можна ми пограємо? – благально запитав малий.

– Обов’язково пограєте, але не зараз, – мовив Зої, хоча також не приховувала свого захвату розкішним будинком. Їй не вірилося, що вони якийсь час житимуть тут. Їхній маленький старий будинок здавався сараєм у порівнянні з цим сучасним будинком, але головне не те, який будинок, а хто живе у ньому.

– Ходімо, я покажу вам ваші кімнати, а поки ми з Зої будемо готувати вечерю, ви зможете разом з Петром оглянути майданчик, – запропонувала Сніжана, а Дерек кивнув, радіючи такій відповіді.

На другому поверсі було три затишні кімнати. Дерек обрав найбільшу, а Майкл – найменшу, мотивуючи це тим, що її легше прибирати.

Петро за дітьми ніс речі.

– Я десь бачив тут цвяхи та молоток, – мовив Петро, а усі на нього здивовано поглянули. – Ну, ці нагороди не повинні лежати у куточку. Пропоную ними прикрасити стіну. Чого вона така пуста? А так буде видно, що це кімната чемпіонки! – із гордістю мовив Петро.

У Зої очі знову були на мокрому місці. Сніжана – жінка, а це чоловік, який так тонко відчув її потребу в підтримці. Хоча чому дивуватися? Вони – батьки Дана.

– Але ж ви винаймаєте цей будинок. Не думаю, що власники будуть раді цвяхам у стінах, – мовила Зої.

– Ну, ми з дружиною обговорювали питання придбання будинку. Це гарний варіант. Вам подобається, хлопці? – запитав Петро, побачивши в дверях дві хитрі мармизки.

– Так! – в один голос закричали хлопці.

– Допоможете мені забивати цвяхи? – запитав Петро, підхопивши Дерека, який малим торнадо побіг до нього.

– А можна? – запитав Дерек.

– Звісно! Це ж буде кімната Зої. Чи ти хочеш тут повісити щось інше? – запитав Петро.

– Я? – перепитала Зої. Боже, її вперше питали, чого хоче ВОНА!

– Так, це ж твоя кімната, тобі й вирішувати, – відповів Петро, підкидаючи на руках Дерека.

– Так, я хочу повісити медалі, – впевнено відповіла Зої, у якої за спиною виростали крила.

– Можна ще поличку для кубків прибити, – додала Сніжана. – У нашій кімнаті є, але вона там зайва, а тут якраз гарно впишеться.

– То підемо за молотком та цвяхами? – запитав хлопців Петро.

– Так! – вигукнули діти.

– Я тебе кохаю, – прошепотіла Сніжана та торкнулася руки чоловіка. За роки життя разом, вони навчилися не тільки розуміти один одного з перших слів, але й знали думки один одного. Вони були чудовою парою, яка гармонійно доповнювала один одного. Спокійний, врівноважений, неговіркий, сконцентрований Петро, який був надійним та серйозним та емоційна Сніжана, яка була скрізь і всюди, бажаючи поділитися своїм теплом. Напевно саме таку дівчину, як мама, хотів бачити поряд Дан. Зої мала таку ж харизму, велике серце, але їй потрібно було дати любов і тепло, аби вона розквітла.