Розділ 12. Моя дівчинко!

Розділ 12. Моя дівчинко!

Поліцейський взяв номери телефонів Зої та Петра, попрощався та пішов розбиратися з соціальними працівниками. Обоє йшли похнюпившись, бо розуміли, що дали маху, що можуть забути про ліцензію, аби ще термін не отримати.

– А куди ми їдемо? – запитав Дерек, облизуючи тарілку. – Дякую, дуже смачно. Майкл також готує яєшню, але ця – смачнюча!!!

– Мій хороший, – розтанула Сніжана та пригорнула до себе малого. – Поки до нас. Ми зняли невеликий будиночок за два будинки від того, де винаймає житло Богдан.

– Ура! Богдан буде жити неподалік! – щиро радів Дерек.

– Але чи зручно це? – обережно запитала Зої.

– Не зручно, коли усілякі пройдисвіти вламуються та речі крадуть. Збирайся, доню, нам ще вечерю готувати, – тепло мовила Сніжана, а Зої знову пропустила удар серця від того теплого «доню».

– Але ж ви винаймали будинок не для нас. Та нас троє. Ми б не хотіли вас обтяжувати. Та й хлопці, вони бувають такі шумні, – невпевнено мовила Зої.

– Я буду, як рибка, – мовив Дерек.

– А я не буду розкидати шкарпетки, – пообіцяв Майкл. – Нам все одно доведеться шукати нове помешкання.

– Ми з чоловіком займаємо одну кімнату на першому поверсі, на другому три кімнати вільні. Ви нікого не будете обтяжувати. Збирайся, – впевнено мовила Сніжана, а Майкл та Дерек благально дивилися на неї.

– Добре, – нарешті погодилася Зої. – Кожен збирає свої речі, але тільки найнеобхідніше!

– Ура! – зраділи малі та побігли до своїх кімнат.

– Дякую тобі, дівчинко. Ти вдихнула життя у нашого Богдана, – мовила Сніжана та неочікувано тепло обійняла Зої. У якийсь момент Сніжана відчула щось мокре на своєму плечі. Вона трохи відсторонилася та побачила, що з очей Зої градом течуть сльози. – Дитино, Зої, що сталося? Хто тебе образив? Де болить? – розхвилювалася Сніжана, починаючи нервувати.

– Усе добре, то я від щастя, – мовила Зої.

– Моя хороша, то хіба треба плакати? Треба радіти, що ти й хлопці в нас є! – відповіла Сніжана та ще міцніше обійняла руданку.

– Вибачте, такі затори, – мовив чоловік, який увійшов до будинку. – Що потрібно?

– Привіт, Патріку, я вже розібрався сам, але є ще кілька питань, які ти маєш вирішити, як юрист.

– Добре, без проблем, – відповів чоловік і вони пішли до вітальні.

– Ходімо. Я допоможу збиратися, – мовила Сніжана. Їй дуже кортіло побачити кімнату Зої. Жінка не просто прийняла вибір сина, вона полюбила цю руданку усім серцем. Вона бачила, як вона кинулася до братів, бачила, як їй потрібне тепло і любов. А у них з чоловіком стільки нерозтраченої любові та тепла, що їх вистачить на усіх.

– Ходімо, – мовила Зої та взяла Сніжану за руку. Вона так прагнула тепла, яке випромінювала ця жінка. Хотілося звернутися калачиком та поговорити про все на світі. Невже у неї буде така можливість?

– Боже, це все твоє?! – плеснула у долоні Сніжана, побачивши медалі, кубки, які скромно стояли у куточку.

– Так, – відповіла Зої, усміхаючись. Вона не очікувала, що хтось так оцінить її спортивні досягнення.

– Яка ж ти молодець! Ти дуже талановита! Тут же майже скрізь золото! Як же я тобою пишаюся! – емоційно вигукнула Сніжана, а Зої знову не змогла стримати сліз. Як же їй не вистачало цих слів! Простих слів захоплення та визнання.

– Моя дівчинко, що знову? Чому оченята на мокрому місці? Де в тебе які валізи, чи сумка? Це ми беремо з собою в першу чергу! Ти мені обов’язково розповіси про кожну медаль, – невгавала Сніжана, а Зої не вірила, що чує це все на власні вуха, що її досягнення цікаві ще комусь, що Сніжана розуміє, що це не просто шматки металу, а роки тренувань, праці, самовдосконалення. Це було неймовірно приємно!