Розділ 8.1 Не жаліє!

Розділ 8.1 Не жаліє!

Зої кілька хвилин мовчала, а потім повернулась обличчям до Дана. В її очах палахкотіли блискавки.

– Дане, чому?! – поставила запитання Зої.

– Що «чому»? – не зрозумів питання Дан.

– Чому ти мені не розповів? Я тобі довірилася. Розповіла про малих, про своє дитинство, а ти мовчав! – розійшлася Зої.

Дан опустив очі та мовчав, кусаючи нижню губу.

– Я намагався, Зої, чесно, – тихо мовив Дан.

– Намагався?!

– Так.

– Щось я зовсім не бачила твоїх намагань. Я вивернула тобі усю свою душу. Ніхто. Ніхто не знав про маму! Навіть брати не знають, а я тобі довірилася! Тобі! А ти... – вибухнула Зої. – Ти настільки не довіряєш мені? Ти також вважаєш, що я така ж, як моя матір, і мені не можна нічого довірити? Знаєш, це дуже образливо!

– Ні, Зої! Ні! – схопився за голову Дан. Йому б і в голову ніколи не прийшла така думка. Он, що Зої собі надумала.

– То чому ж?! Чому? Ти слухав мою сповідь, а сам і не думав говорити про себе?! Ти... Ти!

– Зої, а що я мав казати? Що?! Що я інвалід? Що лікарі поставили діагноз, що я ніколи не буду ходити на своїх ногах? Тут є чим пишатися?

– До чого тут пишатись?! Я також не можу без болю згадати своє дитинство та ночі під мостом, чи у парку, – злилася руданка.

– Ти сильна, витривала. Ти – молодець. А що я? Я – жалюгідний! Прикутий до крісла! Ти це хотіла почути?! Я не хочу, щоб мене жаліли! Не хочу такого співчуття!

– Жаліли!? Тебе жаліли?! – визвірилася Зої та добряче вдарила Дана в груди. Що, що, але це точно не була жалість! – Та за що тебе жаліти! Ти мовчиш, не говориш правду, не довіряєш, а тебе жаліти! Та тебе прибити мало! – гепнула Дана по грудях кулаком.

– Ого! Вперше в житті хочу, щоб мене пожаліли та змилувалися, – мовив Дан. Він розумів, що своїм мовчанням заслужив реакцію Зої.

– Ще чого! – склала на грудях руки Зої, аби не гепнути його ще раз.

– А ти така гарна, коли зла, – неочікувано видав Дан.

– Найтупіший комплімент, який я коли-небудь чула, – трохи спокійніше мовила Зої. – А коли не зла, не гарна?!

– Ти завжди гарна. Але коли злишся, то у тебе очі горять вогнем, з'являється рум'янець та проступають веснянки, – мовив Дан.

– Веснянки? Де? – здивувалася Зої та поглянула у дзеркало.

Вона уважно подивилася та не побачила ніяких веснянок, а Дан, користуючись тим, що Зої так близько, обійняв її та притиснув до себе.

Руданка не пручалася та поклала голову йому на груди.

– Брехун. Немає там ніяких веснянок, – спокійніше мовила Зої.

– Як тобі ідея: забрати малих та поїхати щось перекусити. Тобі треба поповнити витрачену на мене енергію, – мовив Дан, гладячи Зої, як малу ображену дитину, по голові.

– Добре. Я б не відмовилася, бо таки витратила на тебе купу енергії, – усміхнувшись, мовила Зої та відсторонилася. Обійми Дана на неї подіяли, наче заспокійливе. У них було так затишно, спокійно, що хотілося заховатися у них від усього світу.

– Тільки домовимося, що ніяких таємниць. Добре? – запитала Зої.

– Домовились, – мовив Дан та хотів вже рушити, але таки наважився ще дещо додати. – Зої, я через два тижні лягаю на операцію. Це буде ампутація обох ніг, – таки наважився Дан, а Зої широко відкрила очі та схопилася за рот.

– Як?

– Так треба. Лікарі безсилі, і це єдиний спосіб. Далі буде протезування, реабілітація, – розповідав Дан, а Зої вже й не знала, що думати, та вже шкодувала, що била його в груди. От же ж навіжений характер!

– Розумію... – єдине, що змогла вичавити з себе Зої.

– Я буду заново вчитися ходити. Але я хочу зробити свої перші кроки з тобою. Я був би щасливий, якби ти була поряд, – мовив Дан та стиснув кермо, переживаючи, що може отримати відмову.

– Ну, не тільки зі мною, – вперше за день усміхнулась Зої. – Майкл та Дерек будуть твоїми вчителями ще раніше за мене та не відчепляться, поки ти не будеш з ними ходити.

– Ого! Вже уроки у школі скінчилися! – вигукнув Дан, побачивши, котра година. – Не можна лишати малих голодними.

– Їх не можна, а мене можна? – награно ображено мовила Зої.

– Тю, тобі буде подвійна порція хот-догів, – мовив Дан.

– Ой, не дражни, бо відкушу твоє вухо, – жартувала Зої.

– А може, я навмисно і хочу, щоб ти мене покусала, – підняв брову Дан.

– Збоченець! – засміялася Зої, та автівка рушила.

Тепер Дан був спокійний. Ніби великий тяжкий камінь спав з плечей. Зої не тільки не відвернулася, але й підтримала. Не пожаліла, а нагримала, бо не бачила слабака, а бачила сильну людину поруч.

Яка ж вона неймовірна!