Розділ 7.2 Бути, чи не бути?

Розділ 7.2 Бути, чи не бути?

Пара закінчилася, а коли викладачі розійшлися, Дан побачив, що Зої сидить за партою та чекає на нього. Було приємно, що лишилася та дочекалася. Хай у її очах ще палав вогонь, але вже не так яскраво. То було полум'я, яке не обпікало, а дарувало тепло.

– То куди ти далі? Я допоможу тобі дістатися до потрібної аудиторії. Пам'ятаю, якими джунглями здавався мені корпус у перший день навчання, – мовила Зої, але ще не так тепло, як раніше.

– А яка в тебе пара? – запитав Дан.

– Мистецтво, – відповіла Зої.

– В мене також мистецтво, – усміхнувся Дан. – Показуй, де живуть Музи.

– А так можна? У тебе ж інша спеціальність, – здивувалась Зої.

– Для мене сьогодні день відкриттів, – мовив Дан.

– Для мене теж, – не змовчала руданка.

– Тоді будемо відкривати у собі мистецькі таланти, або мистецтво у собі, – спробував пожартувати Дан.

Зої та Богдан направилися до аудиторії, де мала бути наступна пара.

В аудиторії було набагато менше студентів, ніж на математиці. Усі одинарні парти стояли довкола стола учителя, а на них лежали книги Шекспіра.

Зої прибрала стілець з-під парти поряд, а Дан зайняв місце, радіючи, що Зої таки не відштовхнула його.

– Добрий день, студентство, сьогодні у нас знову Шекспір. Великий Шекспір! – мовив викладач, увійшовши до аудиторії. – О, у нас сьогодні новий студент, мені з навчальної частини вже повідомили. І яку б роль ви хотіли б отримати?

– Думаю, що якусь драматичну, бо драми у житті кожного вистачає, – філософськи мовив Дан.

– Хочете роль короля? – запитав викладач.

– Ні, я не настільки самозакоханий. Королем бути не хочу. Можна принцом, – прийняв гру Дан.

– Принцом Данським? – усміхнувся викладач.

– Чому б ні? – продовжив Дан.

– Тоді перейдемо до монологу, – одразу ж запропонував викладач. – Розгорніть книги на сторінці сто сорок третій. Тут якраз монолог Гамлета.

Дан усміхнувся, але не став відкривати книгу, як усі.

Зої розгорнула Шекспіра на вказаній сторінці та кивнула Дану на книгу.

Викладач взяв череп, який він заздалегідь приготував до пари.

– Бути чи не бути? – поставив запитання викладач, тримаючи череп.

Дан підняв очі на викладача, поглянув на усіх студентів та почав читати монолог Гамлета. Його слова набули дещо іншого змісту. Гамлет в колісному кріслі...

Слова Дана звучали зовсім інакше, хоча він декламував усім знайомий текст. У них було стільки емоцій, стільки болю! У ньому говорила душа, замкнена у тілі, яке не здатне рухатися так, як бажає..

– Питання в тому: бути чи не бути,

Чи у думках шляхетніше страждати,

Каміння й стріли долі навісної

В собі тримати, чи, піднявши руки,

Спинити море труднощів. Заснути

І сном мерців сказати: ми скінчили

Боління серця і мирські турботи,

Що їх спадкує тіло. Це – потреба

Здійснити бажане – померти, ні, заснути.

Заснути і, можливо, бачить сни.

Але ж які вони по смерті будуть,

Коли, струсивши пил земний з чобіт,

Одержимо жаданий відпочинок?

Що створює трагедію з життя,

Хто стерпить штурхани і кпини часу,

І панську кривду, і героя зверхність,

І муки ненависного кохання,

Зневагу прав, законів уникання,

Презирство клерків, глузування черні,

Коли спокою можна досягнути,

Зблиснувши лезом? Хто терпіти буде

Тягар свого солоного життя,

Коли б не страх, а що там після смерті?

Коли Дан читав монолог, він дивився на Зої, ніби запитував її поглядом: «Як я міг зізнатися? Я сам вагався бути, чи не бути мені поряд? Як відкритись? Як тримати у собі ці муки та тортури?»

Усі студенти сиділи зачаровано, слухаючи Дана. Коли він завершив, в аудиторії знову пролунали оплески.

– Це було сильно! – похвалив Дана викладач. – Звідки ви знаєте текст? Де вчили? Брали участь у виставах раніше?

– Гамлет чимось схожий зі мною. Він також має певні обмеження та повинен зробити вибір. Вибір буде часто може залежати не тільки від нас самих, – мовив Дан.

Зої уважно слухала монолог Гамлета, який цитував Дан. Який же він все-таки глибокий, але чому не зізнався раніше?!