Розділ 6.5 Викриття

Розділ 6.5 Викриття

Богдан підняв очі та побачив Зої, яка зайшла до кімнати.

– Це ж геніально! – вигукнув один з викладачів, якого викликали, аби вирішити питання з головною сторінкою університету. – Як я до цього раніше не додумався!

– Зої? Ти тут? – запитав Дан, а в його очах відобразився переляк, відчай та паніка. – Привіт. Радий тебе бачити.

– Привіт, Дане, – привіталася Зої, дещо здивована його реакцією на неї. – Добрий день! Я – Зої Сеттон, мені передали, що потрібно підписати якісь документи, – мовила руданка до жінки, яка займалася паперовими питаннями.

– Вітаю! Ні. Я вас не викликала. Можливо, хтось інший, – відповіла жінка Зої.

– Дивно, мені сказали, що... Хоча, вибачте, я, напевно, помилилася, – мовила руданка, розуміючи, що Люк таки збрехав.

– То де там той геній, який поставив весь університет на вуха? – запитав містер Дарл, увійшовши до кабінету. – О, то я вас пам’ятаю. Ви... Калинюк.

– Добрий день! Калинович Богдан, – поправив викладача Дан.

– Так, я пам’ятаю. Покажіть, що ви там придумали? – запитав чоловік та підійшов ближче.

Зої думала йти, але її таки зупинила секретарка та сказала, що перевірить документи. Можливо, й дійсно, їй необхідно щось підписати.

Богдан пояснював викладачу математики та ще кільком чоловікам, імена яких Зої не знала, як працює програма та як він виявив якийсь баг.

Зої таки підписала кілька паперів та збиралася йти на пари, бо незабаром мала починатися друга пара – математика.

Дан також закінчив свою роботу та пояснив присутнім, що і як.

– Чудово, що це питання вже вирішено. Богдане, ви ж студент другого курсу спеціальності «Кібербезпека»? – запитав чоловік.

– Так, – відповів Дан, не розуміючи, у чому справа та до чого це питання.

– У вас за розкладом зараз пара з математики у мене. Мені цікаво, наскільки добре ви знаєте математику, бо бачу, що з логікою у вас все чудово, – мовив до хлопця викладач, а Дан зблід. Він не планував бути присутнім на парі. – Сеттон, у вас також зараз моя пара. Допоможіть, будь ласка, студенту Калиновичу дістатися до аудиторії, – попросив чоловік Зої, а Дан став більшим за молоко.

– Добре, містере Дарле, – відповіла Зої. – Ходімо, Дане, я проведу тобі невелику екскурсію університетом.

Дан застиг на хвилинку. Він подивився в очі Зої дуже пильно, зачекав кілька секунд та скерував своє крісло колісне на вихід з кабінету.

Очі Зої на хвилину збільшилися, коли вона побачила крісло, в думках руданки пролетіли тисячі думок, але вона намагалася не подати вигляду, що здивована та дезорієнтована тим, що Дан пересувається на колісному кріслі. Тепер вона згадала вчорашню розмову і те, як вона пожартувала про його ноги, що їх дві. Руданка тільки зараз усвідомила, що ніколи не бачила його поза машиною. Яка ж вона дурна! Ні! Це він гад, що не розповів! Хай-но тепер вони лишаться наодинці!

– Зої? То покажете Богдану аудиторію? – запитав викладач, помітивши ступор дівчини.

– Так, звісно, – відповіла Зої та пішла першою, щоб відчинити двері.

Дану секретарка передала пакет документів, які вона встигла підготувати, поки він возився з сайтом.

Опустивши голову, Дан їхав за Зої. От чому він не сказав їй усе вчора?! Чому?! Він бачив здивування та біль у її очах та був вдячний, що вона відреагувала так, як відреагувала. Не відштовхнула, не влаштувала скандал, а просто прийняла факт. Чи не прийняла і його ще чекає слово: «Прощавай»? Дан мав тисячі думок у голові.

Їдучи за Зої, Дан встиг тільки тихо сказати:

– Зої, пробач, я...

Руданка відчинила та притримала двері, щоб Богдан зміг виїхати, і вони разом побачили натовп із посіпак Люка та зграйки дівчат на чолі з Олівією, які чекали на появу Дана та Зої.