Розділ 6.1 Така ж ніжна

Розділ 6.1 Така ж ніжна

Дан весь вечір обмірковував план зустрічі. Він продумав усі деталі, щоб не виникло питань, чому він не виходить з машини. Богдан ще з вечора замовив деякі продукти та мав тільки їх забрати у зазначений час. Він переписувався з Зої та радів, що вона ділилася своїми світлинами з братами, на яких вони разом готували. Злата ввечері не обійшла Дана своєю увагою.

– Привіт, Банане! Я тебе буду сварити, – почув перше, коли прийняв дзвінок від Полунички.

– Привіт! Що вже я, грішний, накоїв? – усміхаючись, запитав Богдан.

– От тобі обов’язково було носити моє фото у кишені?! – обурювалася Злата.

– А ти звідки знаєш? – запитав Богдан.

– Зої сказала, – відповіла Злата. – Дівчина ледь не приревнувала тебе. Це, звісно, добре, але мені моє волосся дороге. Не хочу, щоб його повискубували, бо за темпераментом ми з Зої схожі, – усміхаючись, мовила Злата. – Ти їй сказав?

– Ще ні.

– Не тягни. Вона дуже добра, мудра та світла дівчина, – констатувала Злата.

– Так. Я чекаю на слушний момент,– відповів Богдан.

– Добре. Але хай той момент настане якнайшвидше, – попросила Злата. – Слухай, я домовилася, що у середу ти привезеш Зої до студії Б’янки. Це дуже класна фотограф. Вона дуже особлива та шукає нестандартних та сильних духом людей. Я надіслала їй кілька світлин Зої, які знайшла на її сторінці, і вона написала, що хотіла б її зняти. Чи буде зручно у середу о шістнадцятій? – запитала Злата.

– Думаю, що так. Пари до цього часу закінчаться, і я відвезу Зої. Надішли мені, будь ласка, локацію.

– Добре, – відповіла Злата.

– Але якщо Б’янка про щось тебе попросить, то не відмовляй. Це допоможе Зої, – дала настанову Злата та сподівалася, що Б’янка зробить усе, про що вони домовлялися.

Фотографії Б’янки були у всіх модних журналах, на вивісках та у рекламі. Вона була дівчиною «з діагнозом», як вона говорила про себе. Їй пророкували, що вона не доживе до повноліття, а вона не тільки вижила, але й стала прикладом та натхненницею для багатьох людей не тільки з синдромом Дауна, але й для здорових людей, які захоплювалися її добротою та талантом.

– Без проблем, – відповів Богдан. Він знав, що Злата підбере найкращого фотографа.

– Які в тебе плани на завтра? – запитала Злата, щоб перевірити свою теорію щодо побачення із Зої.

– Ну, ми домовилися поїхати до кінотеатру просто неба, – зізнався Богдан.

– Вау! Як романтично! Треба Кості також ідею походу в кіно підкинути. Сто років не була в кінотеатрі, – мовила Злата, радіючи за друга.

Вони разом ще поспілкувалися та домовилися, що Дан обов’язково звітуватиме Златі, як пройшло побачення з руданкою.

Недільний ранок зустрів Дана та Зої сонечком. Руданка погодувала молодших, які поводили себе, наче янголятка та дихали через раз, щоб нічого не розбити. Дерек таки розбив вазу вчора, бо зачепив її, коли біг до своєї кімнати. Зої не сварилася, але зажурилася, бо це був подарунок, який зробив Майкл на її день народження власноруч. Він відвідував у школі гурток з гончарства. Та ваза була дуже милою та знаковою для Зої.

Зої крутилася біля дзеркала та не знала, яку зачіску, який мейкап зробити.

– Зої, ти в нас дуже гарна і без косметики, – мовив Дерек, і Зої пішла до ванної кімнати, вмилася, бо зрозуміла, що хоче бути собою, без прикрас поряд з Даном.

Дан також готувався та придбав, як і обіцяв, гарну вазу та букет квітів, який попросив прилаштувати на задньому сидінні.

Для цієї поїздки він орендував автівку з відкидним дахом, яка підходила йому для керування.

– Ого! Ніфіга собі! Кабріолет?! – вигукнув Майкл, коли впізнав у крутій автівці Дана.

– Майкле! – гаркнула Зої.

– Ой! Привіт, Дане. Крута автівка. Це ще одна твоя? – здивувався Майкл.

– Привіт! Ні, не моя. Я її орендував, щоб ми могли насолодитися фільмом, – відповів Дан.

Майкл було потягнувся до дверцят переднього сидіння, але Зої на нього та-а-ак красномовно глянула, що він одразу ж разом з Дереком сів на заднє сидіння, не видавши ані звуку.

– Ой! А тут квіточки, – мовив Дерек, сідаючи до автівки.

– Зої, це тобі, – мовив Дан та потягнувся за букетом, який стояв так, що руданка його не бачила. Букет польових квітів. Чомусь саме з такими квітами асоціювалася у нього Зої. Ніжна, витривала, щира, тепла, тендітна та дуже гарна.

Зої спробувала пригадати, коли їй дарували квіти, але не змогла. Їй ніхто не дарував ще квітів, крім Майкла та Дерека. Молодші рвали квіти на клумбах та дарували сестричці, хоч Зої їх сварила за це.

Зої притисла до себе букет та заховала у ньому обличчя, вдихаючи медовий аромат.

– Дякую, вони такі гарні. Мої улюблені, – чомусь захотілося сказати Зої.

– Щасливий, що тобі сподобалися. Ну, і ваза, – усміхнувся Дан.

– Дякую, тепер у мене буде куди ставити квіти, – мовила Зої, не бажаючи відпускати букет.