Розділ 4.2. Ранкові клопоти

Розділ 4.2. Ранкові клопоти

– Ну, придурків скрізь вистачає, – мовила Злата. – Я подумаю, що зможу зробити. Женя мала відкривати ще один філіал свого агентства «Єжені» у штатах. Я запитаю у Євгенії, що й до чого. А ти як? Ну, крім того, що ні про кого кім своєї рудої лисички не думаєш?

– Я пройшов повторне обстеження і думаю, що наважуся на пропозицію лікаря, – поділився з подругою своїм рішенням Богдан. Він ще нікому не казав. Злата була першою, кому він озвучив своє рішення.

– Молодець! Я вірю, що все буде добре. Але я вже хочу познайомитися з твоєю Зої, яка змусила тебе погодитися на пропозицію лікаря. Я розумію, що це ризиковано, але варто використати цей шанс, – порадила Злата.

Друзі ще трохи поговорили та домовилися, що Злата знайде для Богдана необхідну інформацію та підкаже, що необхідно підготувати для портфоліо, яке необхідно буде показати, щоб Зої взяли на роботу.

Дан засинав задоволеним. Хоч день видався дуже насиченим на емоції, він таки познайомився із Зої та вона сама записала свій номер у його телефон.

Дан не витримав та вранці написав Зої. Руданка якраз готувала тости для братів. Сказати, що вона чекала на повідомлення – не сказати нічого.

«Привіт! Як справи?» – прийшло сповіщення з номера Дана. Зої таки взяла номер телефона хлопця у брата, пояснивши, що їй необхідно віддати йому куртку, яку він забув вчора.

«Привіт! Збираюся на навчання.» – відповіла Зої. Вона думала, що було б добре витримати паузу та помаринувати його, але нетерплячка не дала шансу відкласти відповідь.

«Я тут неподалік. Заїхати за вами?» – відразу ж відповів Дан. Звісно, він уже був при параді. Він звик рано прокидатися та вже поснідав та сидів у автівці, очікуючи її на згоду.

«Якщо тобі не складно.» – відповіла Зої.

«Буду через десять хвилин.» – відповів Дан, радіючи, що дівчина погодилася.

Зої швидко зробили бутерброди для братів та поглянула на себе в дзеркало, щоб відвести губи блиском.

– Який жах, – мовила до свого відображення Зої та провела рукою по волоссю.

– А чого ми так поспішаємо? – запитав Майкл.

– Дан має заїхати та підвезти вас до школи, – відповіла Зої.

– Дан?! – із захватом та надією перепитав Майкл.

– Так, Дан, – усміхаючись, відповіла Зої. – Але якщо ви так довго будете збиратися, то поїдете до школи автобусом.

– Та я вже готовий! – вигукнув Майкл, знімаючи піжаму на ходу та одягаючи футболку. – Дерек також! – додав хлопчик, знімаючи зі стільця молодшого брата та пакуючи йому у рюкзак яблуко.

– Пам’ятаєш про умову щодо математики? – запитала Зої.

– Не хвилюйся та чекай мене сьогодні з гарним результатом! Я пів ночі зубрив правила та вирішував приклади, – мовив Майкл.

– Сподіваюсь, – тихо мовила Зої та поглянула у вікно, де побачила вже знайому автівку.

Діти вибігли з будинку та сіли до автівки. Зої ще раз поглянула на себе у дзеркало, лишилася задоволеною відображенням, взяла ключі, сумочку та вийшла з будинку.

– А який фільм буде? – почула Зої запитання Майкла, коли сідала на заднє сидіння автівки до Дерека. Майкл, звісно, окупував крісло поряд з водієм.

– Привіт, Зої! – мовив Дан та щиро усміхнувся. – Маєш чудовий вигляд.

– Привіт! Дякую,– відповіла Зої та зашарілася. Їй були приємні слова Богдана. – Ось твоя куртка.

– То на який фільм підемо? – не вгавав Майкл.

– Не знаю. Я ще не дивився анонс, – щиро відповів Дан та машина рушила з місця.

Богдан впевнено вів автівку поглядаючи у дзеркало. Коли автівка під’їхала до школи, то на подвір’ї вже були учні. Вони були здивовані, що Майкл з братом вийшли з крутої автівки. Майкл помітив це і вирішив посилити ефект. Він відкрив задні двері, щоб Дерек зміг вийти з автівки та знову на хвилинку сів на переднє сидіння.

– А ти не міг би нас забрати після уроків? – попросив Майкл.

– Не нахабній! – одразу ж гаркнула Зої.

– Якщо Зої дозволить, то я заїду, але ти пам’ятаєш, щодо математики і ніяких бійок? – перепитав Богдан.

– Добре. Буде зроблено. До зустрічі, – зрадів Майкл та ледь не стрибаючи від щастя, що його однокласники вже обговорювали круту автівку на якій він приїхав, пішов до класу.

– Дякую. Вони такі щасливі, – мовила Зої, помахавши братам у вікно.

– Мені не важко. Вона класні, – мовив Богдан. – Я завжди мріяв про брата чи сестру, але був єдиною дитиною у батьків.

– Так, мої хлопці – моя підтримка, опора і головний біль, – усміхнулась Зої. – Люблю їх.

Дан надто швидко довіз Зої до університету та дуже не хотів, аби вона виходила з автівки.

– Зої, зачекай хвилинку. Я вчора зателефонував Златі, – мовив Богдан.

– Ну, звісно, – тихо мовила Зої крізь зуби.

– Златі дуже сподобалися твої фото, вона сказала, що обов’язково знайде пропозиції для тебе, – запевняв руданку Дан. – Я впевнений, що вона підбере фотографів та заходи, аби ти більше не ризикувала собою.