Розділ 3.2 Небайдужа

Розділ 3.2 Небайдужа

Зої сиділа на задньому сидінні автівки, перетворившись на холодний камінчик. У її очах застиг переляк. Подібні емоції вона переживала, коли один зі знайомих її мами вирішив приділити їй увагу. Їй було шістнадцять. Тоді так само вона вдарила чоловіка у пах та втекла. Мама... А мамі було байдуже...

Коли Зої повернулася додому, побачила, що мамин кавалер пішов. Тоді матір влаштувала їй скандал, що вона залишила братів без нагляду. Жінка дала ляпаса Зої, коли вона поділилася, що той чоловік чіплявся до неї. Матір не повірила. Ні вперше, ні вдруге, ні втретє... Зої тікала з дому щоразу, коли до мами приходили гості. Тікала не сама, а з братами, бо одного вечора застала картину, яка вразила її до глибини душі. Де тільки сили в неї взялися, щоб відштовхнути від Майкла п’яного чоловіка та забрати брата з собою. А мама... А мамі знову було байдуже.

Зої не плакала, вона зрозуміла, що сльозами тут не зарадиш. Вона тікала та ховалася з братами у парку, щоб їх не помітили патрулі. Вона притискала до себе Дерека, який був ще зовсім маленьким. Саме її він назвав вперше «мамою». Зої навчила Майкла годувати брата, змінювати памперси та втішати Дерека. А мама... А мамі було байдуже...

Головним для мами стали чоловіки та алкоголь.

Зої гарно навчалася. Її фізичні здібності помітив вчитель та порадив їй відвідувати секцію з гімнастики. Саме з того часу почалося шалене захоплення дівчини спортом. Починати займатися гімнастикою у шістнадцять? Як?! Це ж пізно! Але дівчина була настільки наполегливою та робила такі складні елементи, що тренер не переставав дивуватися її результатам. Зої хапала усе на льоту. Вона не тямила себе від щастя, коли тренер сказав, що вона буде у складі команди на змаганнях. Вона плакала від щастя, що її досягнення оцінили, та від смутку, що її кишенькових грошей не вистачить на нове спортивне вбрання для змагань. Тренер знав та розумів усе без слів. Зої була його найкращою вихованкою. Такої старанності, жаги та працьовитості годі було й шукати. Саме тренер був з нею, коли під час репетиції зателефонували та сказали, що її маму заарештовано за проституцію та розповсюдження наркотиків, а її брати мають відправитися до притулку.

Зої тоді якраз за три дні мало настати повноліття. Саме тренер допоміг оформити опіку на братів та організувати побут, допоміг з дитячим садочком для братів, допоміг з документами. Саме тренер порадив написати мотиваційний лист та й сам написав рекомендаційний лист до Стенфордського університету, бо саме там був факультет, про який мріяла Зої. Тренер був небайдужим до її долі. Чужа людина стала ближчою, ніж мама...

Тепер Зої бачила таку ж небайдужість в очах незнайомця, який врятував її від натовпу хлопців.

Богдан сидів, наче на голках. У дзеркало він бачив Зої. Вона була зовсім поряд, але думками перебувала так далеко. Він побачив, що одинока сльозинка не втрималася та побігла її щокою. Зої була така тендітна, безпорадна. Чомусь зараз вона асоціювалась у Дана з маленьким вогником свічки, який горів у пітьмі попри шалені вітри та хуртовини. Богдан боявся порушити мовчанку, але якимось чином зрозумів, що має витягнути її з полону спогадів. Хлопець, на одній із зупинок на світлофорі, зняв з себе куртку.

– Зої, одягни. Ти вся тремтиш, – тихо мовив Дан, простягнувши дівчині куртку.

– Дякую, – відповіла Зої на автоматі та без роздумів одягнула куртку.

Куртка їй здалася такою теплою та стала певною бронею від настирливих спогадів, які дівчина відганяла від себе.

– Я відвезу тебе додому. Моє ім’я Богдан. Дан, – вирішив назвати своє ім’я хлопець.

– Дякую. Дякую, що захистив та допоміг Майклу, – тихо мовила Зої та підняла на Дана свої великі зелені очі. Вона дивилася на нього в дзеркало, але йому здавалося, що заглядала в душу.

– Як Майкл? – вирішив все ж запитати Богдан після їхніх дивоглядок, від яких йому стало жарко.

– Добре. Але я насварила його, що він сів у автівку до незнайомої людини, – відповіла Зої. – Так само як і я...

– Вибач. Я маю зізнатися. Я навчаюся з тобою в одному університеті. Так склалося, що тепер я навчаюся на другому курсі, і коли вперше побачив тебе на університетському подвір’ї, то ти мені дуже сподобалася, – щиро зізнався Богдан та побачив, як Зої ледь помітно усміхнулася. – Я їхав за тобою та дізнався, де ти живеш, я дізнався, де вчаться твої брати та просто випадково був свідком того, як Майкл потрапив у халепу.

– А як ти опинився тут? – запитала Зої. Чомусь усі інші запитання та розмови здавалися їй несуттєвими та зайвими зараз.

– Я чув, як Люк вихвалявся, що ти виступатимеш на його святі. Чомусь мені здалося, що він здатен викинути щось подібне, – щиро мовив Богдан. – А твої речі?

– Патрік забере. Дякую, – мовила Зої тепло та втомлено. – Вибач, можна скористатися твоїм телефоном?

– Так, звісно, – мовив Богдан та дав дівчині свій телефон.

Зої знала три номери напам’ять. Номер телефона свого тренера, Патріка та Майкла. Дівчина швидко набрала номер Патріка, сказала, що з нею усе добре та попросила забрати її речі.

– Можна ще один дзвінок? – запитала Зої.

– Так, звісно, – відповів Дан.

Зої набрала номер брата, але побачила, що цей номер вже є у списку контактів. Це як? Він сталкер? Маніяк, що прикидається янголом? Знову дурні думки полізли до голови Зої, а спиною пробігся холодок.