Розділ 1. Перший день в університеті

ТВОЄ КОХАННЯ – МОЇ КРИЛА

Розділ 1. Перший день в університеті

Богдан зупинив автівку на стоянці біля Стенфордського університету. Тут було багато машин викладачів та студентів. Він домовився, що йому винесуть папери для підпису на стоянку. Тепер він студент другого курсу університету за спеціальністю Cybersecurity, ще й поряд з Кремнієвою долиною. Хоч навчатиметься він за індивідуальною програмою, але час від часу доведеться навідуватися до навчального закладу особисто.

Поки він сидів у машині, то до його вух долетіла розмова кількох хлопців, які стояли неподалік.

– Ти бачив її? Така солоденька, що я ледь зі штанів не вистрибнув, – надто емоційно розповідав якийсь хлопець.

– Угу, там такі форми. Ото б її... – продовжив інший.

– Ага, мрійте, штани не замочіть, – почувся надто самовпевнений голос, і Богдан вирішив поглянути на хлопців, які так жваво обговорювали дівчину.

– Ну, хто нам заборонить мріяти?

– Я чув, що Зої і цього року буде виступати у команді черлідингу «Орлиці», – мовив котрийсь з компанії.

– Я чув, що вона підробляє у якомусь клубі і можна замовити її виступ, – сказав якийсь хлопець, облизуючись.

– Де в тебе такі гроші? – запитав зухвало найвищий хлопець з білявим волоссям.

– Ну, ти ж можеш собі дозволити. От би і собі на день народження зробив би подарунок, – зареготав якийсь хлопець.

– Та вона до мене й сама прийде, – знову зухвало та гонорово відповів хлопець.

– Ой, ти хоч і зірка універу, але не думаю, що Зої прийде, – опустив хлопця на землю хтось з його компанії.

– Це до тебе не прийде, а до мене прибіжить, – чванькувато відповів блондин.

– Я б заклався, але я на мілині. Вчора у клубі всі гроші спустив, – сумно відповів хлопець.

– О! Йде! – вигукнув хтось з юрби хлопців.

Богдану стало цікаво, про кого ж увесь час говорили хлопці. Він намагався розгледіти за спинами студентів ту, на кого дивилися хлопці. Він займав гірше положення, бо сидів у машині та був обмежений у русі, але через деякий час він безпомилково визначив з потоку дівчину, про яку вони говорили.

Струнка, висока, з рудим волоссям, яке було зібране у хвіст, але увагу Богдана привернула її усмішка. Така щира, добра й сонячна, що він завис та наче крізь сон чув чийсь голос зовсім поряд.

– Ви мене чуєте? Агов! Ви – Богдан Калинович? – ставила питання жінка з текою у руках.

Богдан змушений був відірвати погляд від руданки та повернутися обличчям до жінки з документами.

– Добрий день! Так. Я – Богдан Калинович, але можете називати мене Дан, – відповів Богдан.

– Поставте підписи ось тут, тут, і тут, – мовила жінка і тицьнула ручкою на місця у документах, де необхідно було поставити підпис. – Вам необхідно буде з’явитися знову через два тижні. Хоч ви у нас на особливому рахунку, але деякі заняття ви маєте відвідувати особисто.

– Добре, я все зрозумів, – відповів Богдан та подивився, чи руданка не пішла. Дівчина говорила з якимось викладачем. Вона так щиро сміялася, що мимоволі Богдан почав усміхатись.

– Ми вам телефонуватимемо. Наступного разу привезете виконаний пакет завдань, – мовила жінка та вловила, куди, а вірніше, на кого, був спрямований погляд Богдана. – Ну, ну, бажаю успіху в підкоренні цієї вершини.

– Вибачте, що ви сказали? – перепитав Богдан, бо не зрозумів та не почув її слів.

– До побачення, – мовила жінка та пішла.

Богдан кинув теку, яку дала йому жінка, на пасажирське сидіння та побачив, що руданка рухається у його бік.

– О, вона йде! – почув голоси хлопців, які нещодавно обговорювали дівчину.

– Вчіться, як треба пікапити дівчат, – мовив блондин та пішов назустріч руданки.

Богдан стиснув руки на кермі. Якби була можливість, він би вибіг з автівки та натовк би пику тому покидьку. Хоч Богдан не знав того блондина, але його брудні думки стосовно руданки, пробуджували у ньому жахливу злість. Злість не тільки на нього, але й на себе, на своє тіло, на свої ноги, які не рухаються...