Твої дорослі казки. Частина п'ята

Маєток Миколи Петровича охоплював три поверхи позбавленого життя хай-теку, та ще кілька гектарів теплиць, що приховували таємниці неплодючої землі.

«Навесні їмо все органічне, все своє», – радісно повідомив Микола Петрович, почавши із екскурсії, так, ніби ми мали приємний попередній досвід спілкування із ним. Світлі джинсові шорти не приховували його зношеної, рихлої картини засмаглих ніг, що нібито пережили зо три вагітності, бо мали кількадесят червоних цяток і випуклих вен, трохи вище майорів обтягнутий футболкою живіт людини, що має проблеми, щонайменше котрусь пухлину усередині, чи футбольний м’яч. При цьому він казав, що в усіх цих теплицях вирощують щось корисне, щось натуральне, щось із натяком на здоровий обід та відсутність вечері, режим і добрий сон. Микола Петрович був живим білбордом про плинність життя та щорічні медичні обстеження. Я готовий був уявити собі потворність його родини у деталях, аж доки з дому не вибігло – вилетіло двійко дорослих, гарно складених та ретельно зачесаних, чудових дітей. Одна з них мала усі натяки на сексуальність, гроші у її одяг були вкладені з розумом, зі смаком. Як щось у ній було не те, так це всепоглинаюча милість, що заважала бачити у дівчині дочку свого тата. Хлопець видавався вихованим та непримітним, у міру спортивним та у міру відстороненим, однак щось у його вигляді не давало мені спокою. Моє око вловило якусь деталь і враз впустило, але підсвідомо я розумів, що то важлива деталь, більше того – фатальна.

– Прошу до столу, мої шановні гості, – заговорив Микола Петрович, ніби готувався до зйомок у кіно, і попрямував у сторону зали, що, видно, слугувала для прийому гостей.

– Слухай, він мене реально висаджує, – шепотів мені Арсен. Він наче і досі думав що ніхто ніколи не чує, коли він щось потайки шепче.

– Тут уся його родина, чого ти? – я втішив його, а сам нервував. Щось тут було не те, – тільки не думай клеїти його дочку.

– Бог милував! – відповів Арсен і зловив на собі погляд хазяйського сина. Щось загадкове було у тім погляді, і знову мені на думку спала дивна річ, проте у повітрі витала чиясь нетерплячість, майже фізично відчутна, то значило пора до столу. Увесь домашній мотлох, вичищений до блиску і виставлений геометрично по місцям, відволікав від пахощів зі столу. Деспотизм руйнує апетит, я вірю в такі штуки – про те, що людська енергетика здатна вичищати цілі кімнати і будинки від атмосфери затишку та благодаті.

– Я знав, що ви приповзете, -– почав Микола Петрович, змусивши Арсена закашлятися, немов червоне вино виявилося кровю молодої телички. – Та облиште, жартую. Я знав, що клюнете, хаха, – розреготався хазяїн. Його посмішка продовжила свій рух сімейним ланцюжком, починаючи із дружини, циганського вигляду панянки із тінню нещодавно епільованих вусиків над пухкою губою, далі посмішку підхопила донька Микола Петровича і врешті по-ідіотські розплився в саркастичній гримасі хазяйський син.

• Ти подивися, їм усім тут весело, га? – підбив мене під лікоть Арсен, ніби хотів прошепотіти але злі чари зробили його зв’язки менш вправними чи то позбавили слуху.
• Насправді, Миколо Петровичу, наш візит вимушений. Бо ми зазнаємо певних труднощів, і, з огляду на ваші натяки при останній зустрічі, можемо розраховувати на вашу… пораду, – я намагався дивитися йому прямо в очі.
• А вони мені подобаються! Усі хочуть матеріальної підтримки, а ці бачте, поради, – знову розреготався господар, цього разу сам. У них, певне, якась домовленість, коли сміятися колективно а коли просто жерти собі. Донька Миколи Петровича саме облизала губи, дивлячись мені прямісінько у ніс. Мені здалося, що у них удома комендантські години, чи то роки, і діти виховані на американських серіалах початку тисячоліття.
• Лише із поваги до вашої поінформованості, – вирвалось у мене. Я починав нервувати.
• Поінформованості, хаха… А ці кияни вміють ляси точити, може підеш до мене помічником? Житимеш тут, у маєтку, – понесло Миколу Петровича. Схоже, у цьому регіоні справді поважали квадратні метри. Коли дівча при його словах повторило свій прийом, я почав подумки молитися. Отак ні за що ні про що хлопці й вигрібають.
• Та ні, дякую. Мені би якось із своєю фірмою розібратися.
• Бачиш, синку? Оце цілеспрямованість. За ним зграями неприємності ходять, а він і не думає ховатися. Молодець. А тепер по суті, – вираз обличчя господаря враз змінився. – Ніхто нікуди не йде, – гримнув він кулаком по столу, немов міцний радянський управлінець у залі засідань кількадесят років назад. Треба справді знайти йому гарного парника – подумав я, – поставити жести, трохи попрацювати над образом. – Наскільки я розумію, то основна твоя проблема – це золотоволосе дівча, так?
• Так… ні, - я знітився. Коли він так назвав мою Катрін, щось у грудях защемило. Знову це відчуття.
• Якщо жива – то ні, якщо мертва – то так, - розреготався Микола Петрович, – а ти й сам не знаєш, жива чи мертва.
• А ви знаєте? – я почав вставати із-за столу, їства пливли у мене перед очима, ніби гнів заполонив усе навколо.
• Ти заспокойся хлопче, тихіше. Твоя мала у одного мого знайомого, і він мені добряче заважає.
• То що ж ви нічого не зробили з ним, раз він вам заважає? – знахабнів Арсен. На диво, Микола Петрович посміхнувся.
• Ви, юначе, нібито маєте мене за людину старого зразка, чи робите висновки з регіональної приналежності, проте усе, що відкривається перед вашими очима, є поверхневим, несуттєвим. Спробуйте не зважати на це і почути: ваш інвестор є людиною малоадекватною, із яскравими маніакальними проявами. Я би сказав навіть, що він, як там його, синку?
• Соціопат? – жваво підказав юнак.
• Один хуй.