Твої дорослі казки. Частина четверта

Промисловий район Запоріжжя тішив практичною відсутністю перехожих та пронизуючим недружнім жовтневим вітром. Ми були бозна де, без транспорту та плану дій, отже, ми були не в тому місці і не в той час, що, з огляду на нашу не-місцевість було тривожним симптомом, і спонукало до дій. Я був за те, щоби йти бодай кудись подалі від того місця, яке ми учора ще вважали продовженням маєтку Миколи Петровича, проте Арсен виплескував енергію хаотично, переважно знервовано роззираючись на всі боки, плюючи собі під ноги, махаючи запальничкою, як вимахують пультом зі старими батарейками, в надії, що від тих помахів запрацює старий телевізор завбільшки в морозильну камеру і покаже радянський мультик про якогось гарного хлопця, що вміє говорити зі звірами, переважно про високу мораль. І тоді до кімнати зайде мама з горнятками гарячого молока, і розвіє промисловий дим, мов дрімотний туман. «Дай закурити, – сказав я, перериваючи Арсенову імпровізовану розминку. – До чого готуєшся, того і чекай». – «А? Що?» – «Кажу, спокійніше поводься, бо привертаєш до себе увагу». У критичні хвилини я завжди тримаю себе в руках завдяки оточуючим. Коли я бачу, як панікують інші, на мене спадає беззаперечний спокій. Мій спокій живиться чужими тривогами, бо усе врешті починає видаватися марним і дурним: усе, що може змусити живу істоту нервувати, чи, більш того, впадати в істерику, бо нічого такого – ні відсутність фізичного комфорту, ні біль, ні очікування, – не є вічним, а у більшості випадків не є і тривким. Жінки у хвилюванні – цікаві, чоловіки – кумедні, гіперболізовано дієві, і, спостерігаючи за ними, я відчуваю себе всесильним, на ганебному лиш контрасті, що я себе контролюю, а вони – ні. Тут жодної зверхності, я це усвідомлюю. У мене задзвонив телефон: «Чорт, Марику, той козел подав на нас в суд» – схвильовано озвався голос. Я був спокійним, я, чорт забирай, довго працював із юристами: «Який саме козел?» – «Козел із простреленим пальцем, а ви коли будете?» – «Вже виїжджаємо» – відповів я Мишку, і ми із полегшенням зітхнули. Не знадобилося нічого більшого, аби змінити хід подій, бо ми точно мали зараз нарватися на котрихось чотких хлопців у цьому негустонаселеному краї, але ми ловили автівку і мчались на залізничний вокзал.

Джим сполохано відкрив вікно і викинув сигарету.

• Джиме, коли пів компанії зникає безвісти, можна курити в офісі, – я люб’язно дістав із кишені пачку сигарет і простягнув йому. У такі хвилини допомагає лише спокій і зваженість. Певне, наша команда загуляла десь на островах, тому і не виходить на зв'язок, а Олекса просто психанув. Ну не захотів з нами їхати додому та й все.
• Чесно? Це у вас так прийнято? – запитав Джим, обережно підкурюючи.
• Так, Джиме, у нас прийнято раз на півроку щезати безвісти і давати всім жару. Так, щоби шукали з міліцією, з собаками, – розійшовся Михайло, беручи і собі сигарету з моєї пачки.
• У твоєму випадку додасться Інтерпол, – продовжив, підкурюючи, Арсен.
• Не підколюй, – коротко відповів Джим і висунувся у вікно, наче поки тримав голову в холоді, то мав від нас порятунок.

Хвилину мовчали, врешті забігла Ірина, і, крізь димову завісу, почала розмахувати якимось папірцем.

• Кому це віддати? – запитала, делікатно кашляючи.

Арсен взяв папірець і зробив із нього м’ячик.

• Ну, як знаєте, – відповіла дівчина, – але я би розрулювала це по гарячих слідах. Принаймні доки Ліка у лікарні.
• Неправильно думаєш, доки Ліка в лікарні – той малий буде чимось зайнятий, принаймні якщо у нього щось у мозку ще ворушиться, – пояснив дівчині я, ловлячи пас від Арсена, – а потім заспокоїться, отримає своїх кілька карбованців, забуде все. Почне будувати стосунки, яких він будувати не вміє, і сам ще піде забирати свою заяву, – продовжував я.
• Яку ще заяву? Та я не про Артема! Це лист від Іллі! – відповіла Ірина, я відчув, ніби на мене вилили відро холодної води.

Я читав його годинами – читав із середини, з кінця і навіть із початку до кінця, потім знову повертався до якихось частин, шукаючи нелогічності, перевіряючи його і перевіряючи себе, усьому даючи надмірне навантаження, аби точно знати, де крихкий лід. У двері мого кабінету стукали, певне, аби повідомити щось надважливе, проте я не відчиняв доки не знесилився розібратися. А все досить просто: потрібно поставити до таємничої події кілька запитань – як от: навіщо, хто, супроти кого і що тут роблю я, себто, скільки зусиль я докладу до того, аби відкрити свідомість події?

Ілля

Вітер куйовдив її волосся, холодне повітря било в ніс аж захлинався, проте вона просила не піднімати в машині дах і лякала мене, як насторожувала будь-яка інша, що жила немов би в останній день. Проте її відважність була не від зухвалості, в ній лиш починався злам, котрий вкорочує життя сухим гіллякам, а людей лиш робить меншими, вони згодом тремтять перед богом і він дає їм сил почати все спочатку. Я бачив це багато разів, мене і самого часом ламало, проте не до крайнощів, надто любимим я був із колиски аж до зрілості, надто багато поживного витягував із рідної землі, лише за це можна мене судити перед людьми, проте мені байдуже. Не було такої жінки, щоби її осуду я боявся, так я думав.

«Катрін, про що замислилась?» – питав її я, проте вона пригорталась до мене маківкою і, ластячись, мов кішка, відповідала: «Нічого, милий». Вона ретельно грала, проте я відчував, що мета її гри сидить десь глибоко в ній, і я не маю до цього жодного стосунку. Я був байдужий їй, і їй нічого від мене не було треба. Мені здалося, що подаровані мною речі вона одразу ж губила, десь лишала, ніколи не брала із собою, хіба випадково – і це також не мало стосунку до мене. Я втрачав розум, я хотів віддавати їй ще і ще, проте натикався на стіну, що зупиняла мене, проте не відчужувала. Вона рідко відповідала на мої питання, але, відповідаючи, була харизматично-чесна. «Людина може дати людині лиш себе, все інше – це обмін, бізнес, розташований на ринковій площі. І це все завжди дуже мало у порівнянні з тим, що могло би бути. Завжди мало, розумієш?» – «То ти дещо ненаситна?» – питав я, подумки картаючи себе за пошлість, проте вона не дорікала, не дивилася звисока, а одразу налаштовувалась на мій лад, ставала на сходинку нижче, казала: «Лиш стосовно наших ночей». Її поетичні провокації розпалювали мене іще дужче за її мовчання, завжди доречне, завжди осмислене, я ладен був хотіти її кожну вільну від роздумів хвилину. Усі мої думки стосувалися цієї русявої дівчини, як би я не намагався заперечувати це перед самим собою.