Твої дорослі казки. Частина третя

Ліка обережно зняла із Артема туфлі, розстібнула сорочку і обмила чоло змоченим у воді та одеколоні рушником. Крізь сон Артем потягнувся до неї, смикнув за руку і обережно наблизив до себе. Ліка поклала голову йому на плече, ніби янголом сіла. Вона приймала його абсолютно, яким він був, із першої ж миті, і її велике серце стало величезною пульсуючою квіткою, що розцвітала, як розпорядиться доля. Артем міцно тримав її біля себе до самого ранку, і попри біль Ліка усміхалась, попри лихоманку їй було тепло і любо. Уранці він оволодів нею просто через те, що під руку потрапила. І не відчув нічого, окрім утоми і роздратування, що до неї стосунку не мало, проте Ліка болісно відчула його неминучу відчуженість і зникла з квартири, немов тінь.

Наступного дня її знайшли у її квартирі напівпритомну, змучену та з’їдену гарячкою, самотню і зніяковілу.

Кирило тоді мало у штани не наклав. За паперами, уся відповідальність за наслідки «Русалоньки001» лягала на нього, він підписав це через жадобу до грошей, без жодної омани, а зараз трусився і весь час комусь телефонував. Ліку довелося госпіталізувати, бо пішло зараження. Нам з Арсеном довелося подбати про нерозголошення, а хлопці в офісі взялися за Артема: саме для нього потрібна була легенда, у яку можна повірити.

Все зіпсував п’яний Джим, він напруги на робочому місці він нализався віскі та, щойно зайшов у кабінет, тицьнув в Артема пальцем. «Через тебе, принц недороблений, наша русалонька відправилась в море!». «Яке ще море?», - знітився Артем, проте про всяк випадок відійшов на крок назад. Джим наступав, зпяну говорячи на чистій українській: «У море розпачу та безнадії, перетворилась на морську піну. Була однією з найвродливіших дівчат, що я колись бачив, а стала такою, як усі: морська хвиля, яких тут у вас море, тих, що зростають у неповноцінних сім’ях, створюють неблагополучні сімї, любляться з такими виродками, як ти, а могла би в Голівуді зніматися. І спати з красивими та розумними виродками!», – закінчив Джим. «Ага, такими виродками, що вміють цінувати вроду, гарний норов та природність», – підключилась Яна, нафарбована як на тиждень моди десь у дев’яностих.

Наш народний суд мабуть пошматував би бідаку, якби не втручання Олекси, який вперше за кілька днів відірвався від цифр і отримав коротку довідку про останні події в студії. Відкривши двері свого кабінету, він жестом запросив Артема зайти і замкнувся на ключ.

Справа в тім, що після розлучення в Олекси з’явилося нове хобі (можливо, до, чи під час, просто він не розповідав щось) – невеличка колекція зброї і особистий інструктор, якого він винаймав двічі на місяць, разом вони виїжджали за місто і стріляли по мішеням, – єдине місце, куди він нікого більше із собою ніколи не брав. Якось він зізнався мені, що інструктор вважає його психом, проте я не допитувався, чому.

Отож виклав він дещо із колекції на стіл, дістав пляшку, два келихи, розстібнув комірець сорочки, ніби йому важко було дихати, і кинув хлопцеві: «Розповідай».  Артем зітхнув, слухняно проте ніби не надто стривожено, а дарма, бо саме нещодавно розлучені мовчазні чоловіки часто виявляються психами різного роду – якщо не суіцидальниками, то як мінімум соціопатами, а то і з насильницькими схильностями, а до суїциду Олекса схильним не був – це я відчуваю за кілометр.

Чомусь у фільмах о шостій ранку крутим хлопцям завжди телефонують інші круті хлопці повідомити про якусь подію, небезпеку чи авантюрний початок. Але якщо у моїй квартирі лунав нічний дзвінок, це завжди були жінки, і приносили вони, повірте, більше незручностей, ніж будь-який чоловік, представник котроїсь структури, гілки (влади) чи мафії. Тут могли бути і погрози, і куди більш цікаві маніпуляції, і одкровення, і якісний шантаж, і все що завгодно, а цього разу я почув лише: «Ну ти і козел». Досвід підказував, що краще за все промовчати і послухати, що буде далі, і взагалі мовчати, чим довше, тим краще, бо будь-яке слово – це хмиз для багаття. Чомусь жодного разу я не відважився просто відрубати і вимкнути телефон, цього разу також. Щось защемило всередині, від її дзвінкого голосу щось у грудях заграло своєї пісні. «Катрін, ти там щось від сонця візьми… і окуляри», – вихопилось у мене і я одразу ж сів на ліжку, готуючись до пробуджуючої дози сварливих слів. «Ти продав мене, просто продав як річ», – продовжувала вона, – «Ну що ж, потіш себе, купи собі кращу автівку, татку». Я курив, сидячи на плетеному стільчику на відкритому балконі в одних штанях, без сорочки, і подумки жалів її, уявляючи як вона зараз труситься від холоду у сорокаградусну спеку, сидячі на палубі круїзного корабля у самісінькому купальнику, на її розкішному тілі крапельки поту, і ніхто не в змозі її зігріти, як і мене, тут і зараз, цієї холодної осені. «На тобі стільки не заробиш», – відказав їй я і почув у телефоні довгі гудки. Із роздратуванням я подумав, що тепер, коли вона все сказала, все у неї буде добре, а я засну ще на якусь годинку і бачитиму ту палубу, де вона в самісінькому купальнику, і недосяжний горизонт.

Зізнаюся, після сварки з дівчиною я завжди солодко сплю. Вони висмоктують із мене зайві сили, ті сили, що витрачаються на тривогу, на страхи та самообмеження, на щось цілком деструктивне, і, вириваючи мене з потоку власних переживань, кидають в океан власних чуттів. Спочатку я ніби засмагаю на матраці, і хвилі розповідають мені, що я мав би бути уважнішим, більш чуттєвим, більш розуміючим, а я гойдаюсь на тих хвилях і дивлюся на горизонт, де починаються мрії. Хвилі стають чимдуж вищими, кричать до мене на різні голоси: чому, чому, чому? Нащо ти дивився на неї такими очима, ти хочеш її, ти давно її хочеш? Ти мав би бути чесним, мав би бути порядним, мав би робити що я хочу, – шумить океан. Яким я маю стати тепер, чого від мене очікують? Я достойно жив, я нікому не бажаю зла, – та океан не чує голосу потопельника. Врешті хвилі скидають мене з лежбища, я борсаюсь у холодній воді і намагаюся врятуватись, ведучи боротьбу із самим океаном. Інколи я тонув, а інколи випливав, але однаково то був катарсис. Вранці я відроджувався із нічого і починав життя: у самому серці пустелі, подалі від океану, дякуючи інстинкту самозбереження, яким мене нагородила природа, і дякуючи усім тим важелям, що вмикалися у моїй голові, миготіли червоними ліхтариками і попереджали, застерігали, розповідали і вберігали.