Твої дорослі казки. Частина перша

Вересень

Ліка

Для близьких я  – Ліка, мені 27 і я корінна киянка. Не надто амбіційна, аби змагатись з усіма отими приїжджими, що, кров із носа, виконають поставлений місячний план, зірвуться за першої нагоди на котрийсь семінар, і після експрес-турне нічними закладами столиці, прийдуть до офісу рівнесенько о дев’ятій, у ретельно випрасуваній економ-класу блузці, та продовжать вигризати собі місце під сонцем. Мені нічого такого не треба, але вихована я так, щоб жодного разу не виказувати зверхності. Мої батьки міцно стояли на ногах, дали мені гарну освіту, умістили в голову першочергові істини та випустили у світ. Щоправда, світ замкнувся одним маршрутом: робота – дім – робота. Двічі я змінювала місце проживання, так би мовити, будуючи стосунки, але весіллям те не скінчилось. Врешті, я повільно але вірно будую кар’єру у крупній столичній компанії та придумала кілька вигадливих хобі, щоб вписатись в усі стереотипи. Коли мені запропонували участь у проекті, я одразу погодилась, далося взнаки шкільне виховання. Нам втовкмачували в голову, що треба весь час щось робити з метою розвинення власних навиків, і, відгулявши своє в тих розважальних закладах, куди люди, мов метелики на вогонь, іще у шістнадцять,  в 25 я повернулась до радянського дитинства.

Суть була в тому, щоб упродовж двох тижнів зустрічатись з іншими учасниками проекту та описувати наші вечори у формі казки. Кожен отримував свій персонаж та свою історію і вів щоденник. Ми не повинні були ділитися один з одним власними інтерпретаціями, але мали право вести свою казку до будь-якого фіналу, провокуючи інших учасників на потрібні для нас дії.

Це здалось мені крутішим за будь-які квести, тож усередині квітня моя гра почалась.

Катрін

Не знаю, з чого почати. Схоже на шкільне завдання «розкажи про себе, про свою роботу, про вільний час», – тільки не англійською. Це полегшує завдання, бо скільки би я не намагалась вивчати іноземні мови, а життя підкидало більш нагальні проблеми. Років із десять тому я іще багато чого хотіла здолати, крім англійської. Інститут закінчувала заочно, весь час десь відпрацьовувала, шукала ходи-виходи, заводила знайомства, хотіла вибратися з того, у чому порпалась. Нічого такого, жодних темних історій, сімейних драм – мене виховували обидва батьки (якось те покоління рідше розлучалось), були брати і сестри, ми всі старанно вчились, ходили на різні гуртки та секції. Вперше я відчула свою відособленість у молодших класах школи, коли нова учителька скептично перепитала, читаючи з журналу, чи справді «Катрін». Пізніше мені не раз було соромно за цю незвичну варіацію слов’янскої Катерини, а перед випускним я, ображена, що коштів на сукню з магазину не було, із усією підлітковою жорстокістю кинула батькам: «Краще б гроші заробляли, аніж романи на дивані читати, а потім оті «Катрін» і «Анна-Марія». Усі всіх пробачили, але осад лишився. Я зосталась при своїй думці, бо, зважаючи на рідкі години відпочинку від виснажливої роботи, вони нічого не придумали, щоб знайти вихід. Так, ми злиденні раби південного сходу, як сказав один міліонер, чи то мільярдер. А я спромоглась на втечу, щоправда, більше ні на що не спромоглась. Тепер я – той самий «середній клас», мені добре живеться в столиці, і я впевнено розповідаю допитливим родичам про переваги самотнього життя.

Чому я беру участь у проекті? Річ у тім, що, коли до нашого підприємства звернулись організатори, директор обрав мене, одноосібно визначивши, що мій психоемоційний стан потребує участі у тренінгу, а словесного запасу вистачить, аби задовольнити побажання організаторів. Це могло звучати улесливо, але форма була ультимативною, а мого здорового глузду вистачило, щоб адекватно оцінити ситуацію. Керівник відділу продажів будівельної компанії ані за переліком посадових обов’язків, ані за моральними переконаннями, аж ніяк не зобов’язаний створювати піар компанії ціною власної приватності.

Але ж мене вчили закінчувати розпочате, тож я розповім свою казку, і це буде моїм прощальним листом, поряд із заявою на звільнення. Бо я – не раб.

Артем

Обіцяли, що автобіографія не буде оприлюднена на шоу, а мені кортить виговоритись. Друга година у замкненому офісному центрі і жодної надії на філіжанку кави. Мабуть, вони тут добре заробляють, чи то ви добре заробляєте (?), адже затримуєтесь в офісах допізна, а нічне життя нагадує про себе вогниками за вікном. Я люблю столицю з першого ж дня, відколи опинився тут. Лекції, знайомства, гуртожиток, вечірні посиденьки і подорожі у ті куточки країни, куди особа ніколи не добереться з власної волі,  лиш якщо ця воля – частка колективної культури, – мене захопив той вир, щоправда нині лишилися лише спогади, все змінилось. Я чіпляюся за них, як за саме життя, бо знаю, що коли зупинюся на мить – зникне усе.

Після закінчення політеху я повернувся у рідне місто, але вистачило мене на півроку. Мені хотілося туди, де довго триває безкарна молодість, себто якнайдалі від коріння роду. Сподіваюсь, за кілька років мені вдасться чкурнути закордон. Крім того, у рідному місті мене просто притисли до стінки – моя прекрасна наречена здобула не гіршу освіту, влаштувалась на роботу і пашіла здоров’ям. Така ідеальна дружина, така прекрасна коханка, що хвилі мало не винесли мене під вінець, проте я спіймав себе на думці, що нічого до неї не відчуваю. Я взагалі нічого не відчуваю – тільки літаків боюся. Тож закордон доведеться потягом.

Аккаунт у фейсбуці, де я часто знаходжу підробіток, розмістив оголошення про початок нового проекту. Тисяча баксів за три тижні і обіцянка вразити. Цікаво, так? Зазвичай така робота вимагає вражати інших, але мені пообіцяли здивувати мене, заохотити, повернути до життя. Я не той кретин, що поліз би щось комусь доводити. Я потребую, щоб мене здивували… і тисячу баксів теж!