11

Руслан підійшов до неї на обіді.

В столовці на поверсі, на меню котрої всі дружно фиркали, але ходили, бо було їстівне, а головне, ходити недалеко. Столики там були різноманітні, було навіть кілька стільниць закріплених на стіні, та ще й з відкидною парою ніжок. Аліна, подумавши, зрозуміла, як воно працює. І якщо б набігло багато людей, воно б навіть мало сенс, але користуватися чимось подібним все одно не хотілося.

Сиділа Аліна за двомісним столиком, просто тому, що одномісних не було. Пила маленькими ковточками каву, роздивляючись палітру кольорів з домішкою нептунівської блакиті. Думала, де б кожен і що підкреслив, бо таке було завдання Шепп. Очікувала свій салат з куркою, бо в робо-кухні щось чи зависло, чи закінчилося і туди п’ять хвилин тому забіг технік, так що шанси були. А тут раптом в столовці стає дуже тихо, а коло неї так, щоб було видно боковим зором, з’являється якась людина.

Одна за столиком Аліна сиділа з декількох причин.

Подруг-друзів вона досі на роботі не знайшла, та й не шукала, кількох навіть відшити встигла, бо там явно вважали її тою іще наївною дурепою.

В цій столовці часто сиділи над якоюсь роботою і всі навкруги не вважали можливим заважати і відволікати. А дівчина, котра втупляється в тисячуп’ятсот відтінків блакитного робить це не просто так.

Більшість з тих, хто зайшов і дізнався що тимчасово працює тільки кавоавтомат, пішли шукати їжу в інших місцях.

Так що їй іще пощастило. У епічної появи Ріслана було не настільки багато глядачів, як могло б.

— Можна? — спитав він і не чекаючи відповіді сів навпроти.

— Хм, — прокоментувала Аліна і провела пальцем по екрану, змішуючи відтінки від сімдесят другого до сорок третього. Хвиля вийшла гарна, вона аж замилувалась.

А Руслан нахмурився. Його Високість не звик, що його присутність ігнорують.

— Мені починати щебетати? — спитала Аліна. Раптом образиться і піде собі?

— А? — явно здивувався він. Роззирнувся і глядачі стали старанно робити вигляд, що навіть не збиралися дивитися в його бік. У них що, своїх справ нема? Пальцем поводити по стільниці взагалі дуже цікаво. — Це… так… Хм, а ти не моя родичка? Бабусина позашлюбна онука? Прямо щось таке є. не могла ж за такий короткий проміжок часу нахапатися.

— Точно ні, — сказала Аліна.

— Тоді зрозуміло чому вона тебе взяла. Ви маєте одна одну розуміти. — Він потер перенісся, видихнув. — Так, я не про це збирався говорити. Аліна, що ти любиш?

— Хм? — повторилася вона, бо надто вже було дивне питання і відповісти на нього можна як завгодно, не вгадавши з тим, про що насправді питають.

— Квіти тобі не подобаються, хоча іншим жінкам дуже навіть.

— Квіти подобаються, чи те, що це останній писк і верхній рядок списків бажань ікон стилю і смаку в якихось там колах? — спитала Аліна. Вона якраз недавно цю тему вивчала. Виявилося, капець, як цікаво і багато чого відразу ставало зрозуміло.

— Не уточнював, — задумався Руслан. Мабуть йому бабуся не радила вивчати і спеціально вишукувати зміни за повторенням. — Хоча, якщо всі саме такі квіти хочуть, звідкись ж вони про них знають. І я от рибалку якось не дуже, а один час всі мої друзі тільки про неї й говорили, двоє навіть яхти купили, щоб виходити в море на світанку.

— А потім дівчат катали, — посміхнулася Аліна. Бо що ще з тими яхтами робити, якщо рибалка насправді нецікава? — Добре, а чому в моєму житті з’явилося те тістечко?

Він посміхнувся, прямо тобі харизматична харизма, котрій все прощається і заявив:

— Я не люблю солодке, це ж дівчата таке їдять.

— Да?

— І воно гарне.

Аліна зрозуміла, що якщо зараз додасть — як ти — вона точно кине в нього стаканчиком з кавою.

— Приємно подивитись, — сказав менш впевнено, мабуть очікування на її обличчі не сподобалось. — І взагалі, це я маю питати, а ти відповідати?

— Навіщо мені це? — здивувалася Аліна.

— Щоб я зрозумів, що тобі подобається.

І знову харизматична харизма з відрепетируваною посмішкою. Ідеальна-ідеальна така посмішка. Не те, щоб фальшива, скоріше витримана в тій мірі, щоб не займати все обличчя, чи щось таке.

— Пфи, — сказала Аліна, нагнулась над столом і таємниче сказала: — Ну вже ні. Я в ці ігри більше не граю.

— Які ще ігри?

— В «ти така дивачка, о дивись, ось це всі дівчата люблять, тримай, воно дороге, будь вдячна».

— Та я ніколи… — спробував образитися Руслан.

— Букет, — нагадала Аліна.

— А якщо я дійсно хочу зробити подарунок, котрий сподобається?

— Навіщо?

Він задумався, знову посміхнувся і видав:

— Традиції мабуть. Демонстрація намірів і спроба задобрити. На тобі, княгине, шкуру північного оленя, кинь під ноги, а то стояти коло твого трону на колінах холодно.

— О? — здивувалася Аліна. — В принца Мількорна є почуття гумору.

— В мене багато чого є, — вдавано задер ніс чоловік і зробив жест, наче поправляв пальцем капелюх, чи корону.

— Салат! — так несподівано гримнуло спеціально металізованим голосом, а на стіл приземлилася тарілка за салатом, що Аліна підскочила, а Руслан подивився на механічного офіціанта, як на ворога всього свого життя.

Роботу до чужих поглядів було фіолетово, він розвернув бочкоподібний корпус і відправився далі розносити замовлення, виймаючи їх з власного живота. І це мало такий недолугий вигляд, що Аліна хіхікнула.

Руслан загадково хрюкнув, бо справжні чоловіки хіхікати не будуть.

— Господи, а я ще дивувався, що вона так швидко звільнила того придурка. Це, — Руслан мотнув головою в бік офіціанта, — так погано, що навіть добре.

— Да, є щось в подібному дизайні, — з сумнівом сказала Аліна. — Спостерігати принаймні цікаво. А іще, коли я прийшла вперше, на мене всі так витріщалися. І я тільки після появи на столі замовлення зрозуміла чому. Моєї реакції чекали.

— А очі в нього світяться?

— Якщо й світяться, то цього ніхто не знає. Тут жодного разу світло не виключали.