3

Виявилося, щоб отримати постійний контракт, потрібно було просто відмовитись підписувати тимчасовий. Відразу Аліна стала ледь не геніальною, всім потрібною, незамінною і взагалі серцем офісу. Навіть Пацючка ні разу зауваження не зробила і не поділилася своїми дуже цінними думками. Мабуть їй натякнули, що якщо через неї почнуть розбігатися люди, минулі заслуги її не врятують. Та й з попередньої роботи вона звільнилася не просто так. Щось таке там теж мабуть було.

Аліна задумалась. І зрозуміла, що якби вона вже не прийняла рушення і не попрощалась (зовсім не навіки, а до найближчих вихідних) з Денисом, вона могла б погодитись на той контракт. А так, за спиною вже були крили, ніс відчував запах змін, а пальці поколювало від бажання спробувати щось нове, що роблять тільки в Мількорні. І вона зрештою відмовилась.

Речі вона зібрала уже через неділю, хоча іще декілька днів все дороблювала і передавала.

Потім весь день тинялась по місту. Спочатку тільки з Кітті, намагаючись щось незрозуміле запам’ятати так, наче не було жодного шансу, що вона колись сюди повернеться. Потім її знайшов Денис, угу по камерах прослідив, це ж так просто і непомітно, бовдур. Він підхопив під руку, спитав, чи вона взагалі їла і повів кав’ярню, де були сирники, млинці з начинками і ціла купа тістечок.

Потім вони в зовсім дитячому закладі стріляли з іграшкового арбалета по кулькам і вручили величезного ведмедя маленькій незнайомій дівчинці. І спитай хтость в Аліни, чому їй те було так весело, вона б відповісти не змогла.

Ще вони погодували котів і кішок в притулку. І будь воля Аліни, вона б половину до себе додому забрала. А особливо рудого кострубатого кота-підлітка, чимось він їй Дениса нагадував. А вже як вони опинились на черговому мосту, де милувалися на захід сонця вона і зовсім не розуміла. Вони просто тинялись містом, то сиділи десь, то їхали то йшли. А потім раз і міст, котрий проходив над вулицею внизу. Старою вулицею, з невисокими домами обмальованими графіті. Виявилось, там живуть дуже творчі люди. Художники, музиканти, скульпторі. Там житло дешеве, навіть зовсім починаючим вистачає. Колись там брат Дениса жив, він тоді намагався стати знаменитим фокусником, але то не вийшло. Там же ці творчі люди не заважали стороннім і на них не скаржились сусіди. Краса ж.

Аліна себе впіймала на дивному бажанні теж пожити в подібному місці. Але вона свій час для таких місць вже упустила. Навчання закінчене. На роботі не настільки мало платять. Та й взагалі, та робота є. Тому потрібно висипатися.

— Денис, а де живуть починаючі геніальні технарі на кшталт тебе? — спитала, притиснувшись до нього спиною і спостерігаючи, як золота на небі меншає, темно-червоні смуги стають чорними, а рожеві темнішають.

— В менш приємних місцях, принаймні не таких яскравих. Є навіть напівлегальний гуртожиток на колишньому заводі, котрий кожен новий голова міста обіцяє знести і в жодного ще руки не дійшли. А якщо й намагаються доходити, йому і його адміністарції раптово стає не до того. Бо випливають скандали, розтрати, хабарі.

— Ви злі, — хихикнула Аліна.

— Та мене там жодного дня не жило. Я спочатку вдома. Потім трохи в Крістофа в якості сімейного завжди заспаного привида, а потім ту халупку з приятелями знайшли. Жили там безкоштовно, системи реагування ремонтували. Я ще диплом дописував. Хороші були часи по своєму.

— Я тобі трішки заздрю. В тебе цікаве життя.

— Чуже життя завжди здається цікавішим, ніж твоє, — з посмішкою в голосі сказав він. Обійняв, поцілував в скроню. — Хочеш, я тобі допоможу перевезти речі. А то віяло в тебе, ще хтось злякається.

— Віяло, то мрія з дитинства. Але хочу.

***

Політика Мількорна в відношенні до працівників була — приманити, впіймати в гарну пастку, дати трішки більше, ніж конкуренти і зробити так, щоб бідні впіймані рибки не захотіли з тієї пастки випливати.

Житло на цей раз Аліні шукати не довелося. Її чекали дві кімнати в будинку, котрий належав компанії. І цей будинок був не так і далеко від моря. Особливо якщо велосипед купити, як сказав Денис, загрузивши мапу в прослідивши за звивистою вуличкою, на котру заїжджати на будь-чому технічному було не можна, але велосипед, котрий приводився в дію тільки людськими ногами, був щасливим виключенням з правил.

— Так я не вмію, — буркнула Аліна.

В її дитинстві велосипедів не існувало. Її дитинство було сповнене безпеки і нудьги. Тому вона, мабуть, і вчитись так любила.

— Йдемо! — вирішив Денис, перев’язавши стрічкою віяло, загорнуте в непромокаємий папір.

— Куди? — здивувалась Аліна.

— Вчитись їздити на велосипеді.

— Та часу нема. І взагалі…

— Боїшся? — смикнув він бровою, аж обійняти захотілося.

— Да, боюсь, — фиркнула Аліна.

— Та там безпечно. Спочатку симуляція треку і тільки потім реальний трек. Та ще й підлога там диференційна, коли хтось падає, вона стає м’якою.

— У-у-у-у… — сказала Аліна. — Ти штовхаєш мене на чергове безумство.

— Штовхаю?

— Вмовляєш. Якщо я там уб’юся…

— Поїду замість тебе. Підбори взую, спідницю коротку надягну, парик, побриюся, фальшиві цицьки в мене є, ніхто нічого не зрозуміє. Такий план був з самого початку. Може я все життя про цей Мількорн мріяв.

— Блазень!

— Попелюшка.

Аліна штовхнула його в плече і розсміялася. Перед очима стояло дивне видіння незграбної дівиці в перекошеному парику і сповзаючою на живіт правою цицькою. А дівиця широченно посміхається і вдає, що все гаразд, що так і задумано. А на неї з жахом дивляться нові колеги.

— Я буду дуже-дуже сумувати, — призналась, відсміявшись. — Ти ж приїдеш на вихідні? Бо в мене навряд вийде. Я там з місяць фактично буду на тому ж випробному терміні. Може й більше. І якщо я через щось не зможу вчасно повернутися. А з моєю вдачею…

— Приїду, — пообіцяв Денис.

І цю обіцянку він виконав.

***

А через два дні без одного дня колеги, котрим пощастило жити в тому ж будинку, де були кімнати Аліни, прилипли до вікон, спостерігаючи за дивним видінням. Видіння було широкою машиною на магнітній подушці. Вона неквапливо запливла в спільний двір, виблискуючи склом і спицями на колесах велосипеда, якимось чином закріпленого на даху.