2

— Ден.

— У?

Він відірвався від якоїсь незрозумілої залізяки, в котрій копався вже з півгодини і подивився спочатку крізь Аліну, а потім сфокусувався і посміхнувся.

— Ден, я не буду підписувати черговий тимчасовий контракт, — сказала Аліна, сівши на підлокітник його крісла.

Він випрямився, обійняв, але тягнути до себе не став.

— Пацючка? — спитав.

Пацючка була тим самим досвідом, котрий таки прибило до берегів компанії. В неї був цілий список перемог десь там, схвальні відгуки від критиків і цілих дві роботи про котрі знало доволі багато людей. Аліні до такого працювати ще з десяток років.

І може вона б вирішила залишитися, щоб повчитися чомусь корисному у цієї пані. Але першої ж спроби поспілкуватися їй вистачило, щоб вирішити не повторювати цей опит ніколи. Від пані Ольги Герасимюк треба було втікати з усіх ног.

Вона й стала останньою краплею на чаші, котра перевісила бажання все-таки залишитися в цьому місті.

— І вона теж. Вчора вона до мене підійшла, заглянула через плече і розкритикувала геть усе, та ще й налаштувати програму я не здатна так, щоб вона достатньо щільно ставила штрихи.

— Які ще штрихи?

— Там квіти, наче вирізані з тканини «рогожка». Підходиш, нитки розступаються, поки квітка взагалі не стає невидимою. Відходиш, вона проявляється, стає кольорова. Така от задумка в етностилі. Штрихи, то фактично нитки.

Деним кивнув.

— І вона вимагає прибрати кавовий автомат, бо він в нас час краде. Юлю до сліз довела, бо вона не вміє вибирати синій. Та вона до всього прискіпується. І дивиться так, наче ми багно під її ногами.

— І в тебе вже є інша робота.

— Пропозиція, — видихнула Аліна, прижалася до нього, провела пальцями по скроні. — Там теж навряд дадуть постійний контракт, але то Мількорн, там навіть декілька строчок про тимчасові дуже багато важити буде.

Денис кивнув, він розумів. Мабуть і сам колись за подібні пропозиції чіплявся руками і ногами.. Це зараз він обирає. А тоді, коли тільки починав свою легальну діяльність, та ще й з не дуже легальною за плечима…

І вона не сказала, що заради нього б залишилась. Що варто тільки йому попросити. Що їй хочеться, щоб він попросив.

А він мовчить.

— Денис?

— Куди поїдеш? — спитав.

— До моря, майже впритул.

Він посміхнувся. Мабуть пам’ятав, що вона колись йому розповідала, що хотіла б жити коло моря. Щоб кожен ранок виходити на прогулянку і слухати хвилі.

— Я буду до тебе приїжджати, — сказав серйозно.

І навіть не спробував вмовити її залишитись. А Аліна впіймала себе на тому, що дуже хоче, щоб він спробував. Вона, звісно, не погодиться, але якщо він спробує, це буде щось означати, мабуть.

— Приїжджай, — погодилась. — Будемо купатися з тобою під зорями.

— Зимою, — хихкнув він.

— Та що ти мені всю романтику псуєш? Я може з тобою прощаюсь!

Вона легенько штовхнула його в плече і в ту ж мить опинилася на його руках.

— Аліна, я точно не хочу бути тим, хто втримав тебе там, де ти не хочеш залишатися, — сказав серйозно.

— Ти хочеш мене випхнути, як пташеня з гнізда, — фиркнула вона.

— Дуже гарне пташеня.

— Ти знаєш, що ти егоїст? Все на мене перекладаєш, а сам ні в чому не винен.

— Знаю, — не став сперечатися він. — Але я буду до тебе літати. Хоч на крилах, хоч як. І ми обов’язково будемо під зорями купатись. І багато чого іще. І ти в будь-який момент зможеш мене покликати, обіцяю. Якщо тобі я буду потрібен, я все кину і максимум через годину буду коло тебе. Обіцяю.

І цю обіцянку він зрештою порушив. Але поки все здавалося таким правильним і трохи сумно-радісним.

Зрештою, вона ж не в невідому галактику відправляється. Всього лише інше місто. В котре при бажанні потрапити можна буде швидко. І спілкуватися можна через вірт.

Все буде добре.

Все ж буде добре?