7

Прокидатися в незнайомому приміщенні було незвично.

Взагалі, після побачень Аліна завжди поверталася додому, що б на тому побаченні не було. Вважала, що сумісна ночівля — це вже занадто, це вже натяк на щось, чого може й не бути. Тому спочатку краще визначитися, що воно таке, а вже потім залишатися до ранку в чоловіка. Чи його залишати в себе.

Виявилося, вона помилялася. Ніяких тобі натяків ні на майбутнє, ні на минуле, ні на що б воно не було.

Зате ліжко надто велике і пусте без Дениса. Лежати в його обіймах виявилося дуже затишно, прямо як в тому дурнуватому романі, котрі сестра постійно читає. Все інше теж було дуже навіть дуже. Настрій чудовий і у всьому тілі така приємна втома, хочеться потягнутися, як та кішка, розслабитися і отримувати задоволення від життя.

Замість цього Аліна сіла, трішки, без жодної думки в голові, подивилася в панорамне вікно, за котрим було небо, і навряд це віртуальна картинка, пущена на скло. Меблів в кімнаті мінімум, простору багато. І відчуття, що крім неба, повітря і тебе самої більше нічого в світі нема.

Трішки посидівши, вона признала, що теж б не відмовилась від такої спальні і такого пейзажу.

— Прокинулась?

Дівчина перевела погляд вліво, на чоловіка. Котрому, падлюці, личило геть усе. Навіть незрозумілі розтягнуті і явно не нові спортивні штани, і м’ята футболка зі знайомою жабою в короні.

— Каву будеш? — спитав.

— Так! — рішуче сказала Аліна, спускаючи ноги на підлогу. Одяг валявся, де впав, збирати його ніхто й не подумав. Що її навіть порадувало. Якби він почав збирати і все гарно розкладати хоча б на спинці стільця, це б все зіпсувало. Відчувалося воно якось так.

Їй зараз дуже-дуже потрібен був час, щоб розібратися в собі. Взагалі хотілося подякувати і втекти додому. І обійняти його трішки хотілося. Але втекти хотілося більше. Здавалося, він зараз широченно посміхнеться і привітає з тим, що вона таки королева дуреп, котра знову дозволила придурку піднятися в очах таких же придурків за її рахунок.

— Шорти і футболку? — знову спитав не наближаючись. Денис взагалі завмер, мов вона була нервовою кицькою і він боявся ще більше її наполохати.

Через це раптом захотілося дурнувато захихикати. І таки втекти. До психолога, та хоча б соціального. Он Денису соціальна школа нічим не завадила, так що і їй нема чого носом крутити.

— Давай, — замість хихикання видала вона рішуче.

— Душ там, — вказав.

— Ага, — відізвалась.

Прохолодна вода саме те, що зараз їй потрібне. А іще місце де можна подумати, подихати і заспокоїтись.

І так, він правий. Батьки колись просто взяли і викинули її в жорстокий світ підлітків. Без підготовки. Як те кошеня під дощ. Можливо вони вірили, що вона достатньо сильна і впевнена в собі. Чи що в хорошій школі ніхто не посміє образити їх дівчинку. І чомусь не врахували, що до тієї школи вона спілкувалася тільки зі знайомими з малечку однолітками, та вона навіть ні в які клуби чи гуртки не ходила. Спочатку, бо хворіла часто, потім було лячно і не надто хотілося.

А світ виявився менш привітним, ніж вона вважала. Ніж вони вважали. А вчасно втікати, лаятися, скаржитися, не довіряти, відмовляти її ніхто не навчив. Довелося вчитись самій, через власні помилки.

А тепер знову треба вчитися довіряти як сказала психолог в рідному місті. А це дуже-дуже важко виявляється.