6

Мабуть з цього будинку було ще з десяток виходів.

Та в таких будинках навіть спеціальні гостьові квартири є, Алінині батьки жили в подібному. Але вона, як та дурнувата героїня жахастика, пішла слідом за майже незнайомим чоловіком в його квартиру. Пити чай, заїдати на ніч стрес і говорити за життя.

Принаймні саме це було обіцяно.

— Звідки ти знаєш, що я кішок люблю? — спитала, спостерігаючи як жасминові пелюстки плавають в прозорому чайничку.

— З твоєї особистої справи. Мені було цікаво, що за перелякана Попелюшка в нас з’явилась. Гарна, як сонечко, а поводиться так, наче намагається злитися з навколишнім. Це дивно. Зазвичай вродливі жінки більш впевнені.

Аліна продовжила спостерігати за пелюстками. Вона поняття не мала, як на це реагувати. Копатися і особистих справах взагалі-то протизаконно. Почути, що вона гарна, як сонечко, було несподівано. Все інше взагалі ні в які ворота. Теж іще, психолог-любитель.

— Мені зараз не можна кішку. Там, де можна, мені на аренду не вистачить, — пробурмотіла врешті. Дивитись на нього чомусь було лячно. А ще ж зовсім недавно сміливо його била.

— Жаль, — сказав він.

— Да, мені навіть поговорити нема з ким, — призналась Аліна і тільки потім зрозуміла, що саме сказала. Підвела очі, зустрілась з його зосередженим поглядом. — Кішки уважно слухають, — пояснила.

— А.

— Ти знущаєшся?

— Навіть не думав. Просто не розумію. Навкруги стільки людей, а тобі потрібна кішка.

— Людям не можна довіряти таємниці, — похмуро пояснила вона.

І він просто кивнув, мов зрозумів. Ну, не уміє вона довіряти людям. Колись уміла, а закінчилося все тим, що з дурної, рябої і наївної посміялися.

— Вони того не варті, — нарешті сказав, коли вона знову зосередилася на пелюстках жасмину в чайничку.

— Хто?

— Ті, хто тебе образив. Знаєш, люди зазвичай ображають тих, кого, як вони думають, можна образити безкарно. Зі мною цей фокус ніколи не проходив. У мене був Крістоф, старший брат, і він просто і невигадливо бив морди. Не дивлячись, хлопці там, дівчата, вчитель, котрий чомусь вирішив, що соціальна школа, то рай для любителів потішити своє его за чужий рахунок. А один раз він одному типу ледь вухо не відкусив. Ледь вмовили його розтиснути зуби. І більше до нас не лізли. Навіть Віолу, це наша старша сестра, не чіпали. Репутація. Причому сімейна. Віола теж могла вибігти з бейсбольною биткою, волаючи так, що сусіди ховалися по кутках.

Аліна знову відірвалася від пелюсток, трішки подумала і чомусь хихикнула. Недоречно так. В її світі сильні люди не кусалися. Сильні люди все вирішували словами. А в неї тоді не виходило так швидко знаходити потрібні слова, це потім вона навчилася, а було пізно.

— А я до старшо-середньої школи була на домашньому навчанні, — сказала тихо, відчуваючи, що заздрить Денису з його ненормальною сім’єю. Ні, її захищали. Але не в ту мить, коли образити намагалися. Вже після. Немов постійно запізнюючись.

— А потім тебе викинули з тепленького корабля в бурхливе море світу підлітків. Жорстокі люди. — Він відкинувся на спинку стільця, подивився на стелю, посміхнувся. — Я знайду тобі замінник кішки, — пообіцяв.

— Я не просила.

— І що? Мені хочеться.

— Ти завжди робиш, що хочеться?

— Не завжди.

— Не вірю.

— Даремно. Ось зараз мені хочеться схопити тебе в обійми, гладити по голові і обіцяти усіх твоїх кривдників повбивати… ну, морально, в мене б вийшло, чесне слово. Але я сиджу і думаю як вирішити проблему з кицькою.

— Тебе ніхто не змушує…

— Господи, яка ти складна дівчина, — пробурмотів він.

— І нікого не треба морально вбивати! Мені нема до них жодної справи!

— Брешеш.

— Не брешу!

Вона навіть встала, бо так було простіше щось йому доводити. Їй не потрібна нічия допомога, особливо якогось сумнівного самовпевненого блазня, котрий без дозволу лізе у чужі особисті справи і починає вирішувати проблеми, про рішення котрих не просили.

— Ти така гарна, коли сердишся, — усміхнувся він, замість того, щоб сперечатися, виправдовуватися, чи доводити свою правоту.

І вона немов здулася. От чесно, тільки приготувалася відвойовувати себе, а він воювати не хоче. Мов віддав те, за що вона збиралася воювати, без супротиву. Ну, от як так можна?

— Ти дуже, дуже дивний, — сказала тихо.

І ні, не сіла на місце. Навіщось обійшла столик, нахилилась і стала роздивлятися його обличчя.

— Попелюшка, ти нариваєшся, — сказав глухо, наче з зусиллям, і в неї в грудях щось відізвалося, на мить зупинивши дихання.

— Я не Попелюшка.

— Ага, зараз ти Червона Шапочка, котра вирішила вовчі ікла перерахувати.

Аліна торкнулася його верхньої губи, натиснула, підіймаючи. Ікла були, як ікла. Навіть не вампір.

— Всі на місці, — сказала навіщось.

Він впіймав долоню, притулився щокою, посміхнувся.

— Пам’ятаєш, у нас побачення? — спитав.

— Угу.

— Ти дуже гарна, Попелюшка.

— Я не Попелюшка.

— Яка різниця?

Встав він одним рухом, тільки столик хитнувся.

— Хочеш, утікай, — запропонував, нахилившись до обличчя.

— Там та штука літає, — відізвалась вона, дивлячись йому в очі. Рука мов сама собою піднялась, пальці сковзнули від вуха по щелепі, торкнулися нижньої губи.

Утікати їй зовсім не хотілося. Хотілося йти за власними поривами і будь-що-буде. Бо це вона так хоче.

А він дивився серйозно і з очікуванням.

— Упіймала. Це я тебе упіймала, — прошепотіла.

Посміхнулась, може навіть звабливо.

І ледь не вперше в житті сама поцілувала хлопця, ловлячи присмак кориці і жасмину. І відчуття його рук, котрі засковзили по спині, притисли до нього, пірнули під футболку, розливаючи по тілу вогонь.