3

Бувають дівчата, котрі обожнюють сюрпризи. А бувають ті, котрі терпіти не можуть несподіванки.

Аліна радше була з других. У неї все і завжди було розплановане. Вона намагалася робити все якщо не ідеально, то хоча б правильно. На неї завжди можна було покластись. І відмінницею вона була не тому, що так вже любила вчитись. Вона просто не могла підвести батьків і не хотіла дізнаватись як то раптом взяти і щось вчасно не вивчити.

Денис був зовсім іншим. Він був вітром і свободою. Котрий щось робив майже ідеально тільки тому, що йому те робити подобалося.

Їй, щоб покинути точні науки і зайнятися тим, що дійсно подобалось і що виходило робити без надмірних зусиль, знадобилася допомога психолога. Бо вона ж стільки зусиль вже витратила. Як тепер можна те кинути тільки тому, що щось подобається більше?

У Дениса така проблема навряд колись виникала. Бо він завжди робив те, що хотів, і в житті б не продирався через вищу математику тільки тому, що покинути її було неправильно. Причому, ту неправильність вона фізично відчувала, хоча ніхто інший її не бачив і батьки насправді нічого такого не вимагали.

— Це побачення, — заявив він, впіймавши її на виході з будівлі і вручивши величезний льодяник-сердечко.

— Що? — аж спіткнулася Аліна.

— Вважай, що в нас побачення. Так веселіше.

— Почекай! — вигукнула дівчина і озирнулася, раптом хтось бачить цю сцену. І їй дуже хотілося відмовитися йти з ним. Але тоді вона буде відчувати себе ще більш невдячною, так що краще потерпить його дивацтва. — Ти навіть не сказав, куди ми йдемо, у що вдягатися, що з собою брати. Твої розповіді про крики нічого мені не пояснили.

— На концерт. Закритий, майже таємний і майже для своїх. Одягнись зручно, там всі стоять, танцюють, кричать разом з солістом. Перед ним можемо кудись зайти, посидіти, щось смачне з’їсти. А після подивимось.

І посміхнувся. Широко і впевнено.

Аліні захотілося спитати саму себе, навіщо вона з ним зв’язується? Адже все життя трималася подалі від подібних хлопців. І раптом на тобі.

Через дві години дівчина виходила з будинку, де винаймала крихітну квартиру, і відчувала себе не в своїй тарілці. Вона одягнулася в вузькі еластичні штани, вся краса в котрих була в шикарному ремені, сріблястому, як ті туфлі, з темною фігурною пряжкою. На білій футболці було намальоване щось абстрактне, але гарне. Коричнева куртка досить коротка, бахмата і з капюшоном, а то ж раптом дощ піде? Зачіску дівчина робити не стала, сам же сказав — зручно. А що може бути зручнішим звичайного хвоста на потилиці? На ногах чорні кросівки. І до всього цього крихітний рюкзак з найнеобхіднішим.

Відчувала Аліна себе дивно. Зазвичай на побачення вона в подібному вигляді не ходила. Зазвичай були і сукня, і зачіска і вечірній макіяж.

— Ну й де він? — встигла спитати дівчина і не відразу зрозуміла, що то саме їй махають рукою коло вузької машини на магнітній подушці. Здається щось з лінійки леопардів, чи гепардів. Хлопці таке люблять.

Зітхнувши і нагадавши собі, що робить це заради власного спокою Аліна пішла здаватися на милість невідомості. Вона в жодному разі б не стала ходити на дивні побачення з подібними хлопцями будь обставини іншими. А так, це просто борг.

Ну, мабуть.

Та й Денис як завжди був усміхнений і симпатичний.

— Так, — сказав він, щось вводячи в автопілот. — Спочатку поїсти. Гостре, звичайне, екзотичне? — спитав.

— А?

— Добре, сам виберу. Хм… заодно проведемо підготовку до майбутніх труднощів. Їдемо в один сімейний ресторанчик!

І чесно, Аліна була готова до всього. Але не до того, що сімейний ресторанчик виявиться сплавом музею музики, зі сценою для початківців і постійними відвідувачами, котрі туди ходять, щоб те покритикувати, і котячого кафе.

— Котів ти любиш, я дізнавався, — засяяв усмішкою Денис, коли Аліна ледь стрималась, щоб не схопити обома руками чорного кота і притиснути його до себе, як іграшку. Коти її заспокоювали. А в тій квартирці заводити тварин не дозволяли. — Канапки, напої, салат, чи щось складніше? — спитав. — У них тут щось національне є навіть, різних націй, це взагалі багатонаціональна родина.

— А меню є? — спитала Аліна.

— Десь повинно бути, але чим воно тобі допоможе? — філософськи відповів хлопець.

Меню зрештою знайшлось під сірим котом. Офіціантів потрібно було викликати натискаючи на кнопку дзвоника, як колись в магазинах продавців-касирів. Навіть дзвоники були аутентичні. На сцені щось награвав на гітарі немолодий чоловік на стільці. А Аліна читала меню і розуміла, що дійсно не допоможе. Вона не знала що то за інгредієнти, не кажучи вже про, що за блюда. Так що врешті потикала в те, що здалося хоч трохи знайомим, а потім колупала щось з качки і салат.

Денис розповідав про історію закладу, котрий заснував невдачливий музикант, в котрому звідкись взявся талант кухаря. Розпитував як їй в ролі стажиста, неймовірним чином випитавши про нелюбов до вищої математики, котру довго не могла покинути, і про батьків, котрих не хочеться розчарувати. Бо вони ті самі генії, ну, в своїй сфері. А вона, схоже, та сама дитина, на котрій природа вирішила відпочити.

— Починати завжди важко, — сказав Денис. — Я, коли починав, випадково вбив всю шкільну систему і мене вигнали з тієї школи. Добре хоч відмітку не поставили, пожаліли дитину.

— Відмітку?

— Угу. В особисту справу. З нею важче було б знайти нову школу. В мене і так деякі проблеми з тим були, щось поза межами соціальних дозволити ми собі не могли. А в соціальних дуже не люблять важких дітей. Ну, з одного боку. З іншого, потрібно зробити щось дуже епічне, або дуже погане, щоб з’явилася та відмітка і це всі розуміють.

Аліна кивнула. І зрозуміла, що нічогісінько не розуміє ні в житті, ні в людях. Бо цей самовпевнений і харизматичний чоловік жодним чином в неї не асоціювався з соціальною школою. Дітей з соціальних шкіл потрібно було жаліти. В них не склалася доля, не пощастило з батьками і місцем народження. Вони повністю на утриманні держави. І щоб кудись вибитись, їм доведеться прикласти надзусилля, а можуть те зробити одиниці.