Що робить дівчина, котрій є чим зайнятися окрім розгадок загадковості якогось рудого блазня?
Правильно, починає його старанно ігнорувати. Тим більш, воно не складно. У неї дійсно була купа справ. Потрібно було догодити Андрію, але не перестаратися з цим ділом. Потрібно посидіти в симуляторі приміщень складної геометрії. Потрібно… Та чого тільки не потрібно.
А сам герой-рятівник нагадувати про себе особливо не волів. Так, потрапляв іноді на очі, двічі підморгнув, завжди посміхався і… і злив. Самим своїм існуванням. Бо вона не просила його про порятунок. Ні, вона звісно не хотіла, щоб її турнули зі стажистів. І ситуація вийшла ідіотична. І того гумору Андрій би не зрозумів. І…
Та їй хотілося просто визначеності! І не хотілося почуватися боржницею!
А цей рудий блазень, падлюка така, нічого взамін не попросив. Наче її стажування для нього було нічого не означаючою дрібницею. І сама вона не варта уваги.
— Може до психолога сходити? Це ж щось ненормальне, — спитала вона якось в дзеркала.
Воно, звісно промовчало.
На психологів не було часу.
А виливати душу першому ліпшому, котрий називає себе психологом в мережі, це треба бути наївною дурепою.
І так, Аліна розуміла, що сама себе накручує. Розуміла, що нічого поганого той Денис їй не зробив і навряд збирається. Розуміла, що це її таргани, і що аж такими вони вимахали через нервовість і невизначеність ситуації. Але нічогісінько не могла з собою зробити. Ситуацію потрібно було визначити. Поставити своєрідну крапку. Інакше вона цьому рудому любителю постійно посміхатися каву на голову виллє.
— Купити йому квитки кудись, в якості подяки? — спитала Аліна в самої себе, стоячи коло кавоавтомата з чашкою, на дні котрої чорніло еспресо. — Ага, на футбол. А він футбол не любить. Написати за нього звіт. Котрі і так за нього пише спеціально створена ШІшка, впевнена. Подавати детальки, як в тій комедії. Господи, що за ідіотизм мені в голову лізе?
— Сама з собою розмовляєш? — спитали за спиною приємним чоловічим голосом. Дуже знайомим голосом.
І перш, ніж Аліна зрозуміла, що робить, залишки кави опинились на його футболці. Сама та кава там якось опинилася. У Аліни навіть думки не було її на нього виливати.
В голові тихо шуміло. Море, мабуть, або стадіон. Ага, таргани стадіон собі збудували і вболівають, бо в них там олімпіада.
Рука з чашкою завмерла.
Та весь світ завмер.
І тільки кава повільно розповзалася по величезній зеленій жабі в короні і з похабною посмішкою. Під жабою було написано: «Поцілуй мене і я стану принцом». Аліна старанно те прочитала кілька разів, мов напис міг змінитися. А потім кавова пляма доповзла і до нього.
— Ой, — нарешті сказала дівчина, бо мовчання якось затягувалось. З зусиллям відірвала погляд від жаби і перевела його на обличчя чоловіка. А він, падлюка, посміхався. Знову. Справжнісінька руда падлюка. І дивився з такою цікавістю. — Ти це навмисно? — запитала з підозрою.
— Ні, але реакція цікава, — ні крапельки не знітився він.
— А, — махнула рукою на нього Аліна, бо сил її більше не було, і пішла.
Спробувала. Він впіймав її за руку і смикнув назад.
— Почекай…
— Що?! — визвірилася вона на нього. — Чого ти причепився?
— Я? — здивувався він. — Та й не намагався. Так, стій, не збивай мене з думки. Хочеш на концерт?
— Який до біса концерт?!
— Яка різниця? Якийсь знайдем. Щоб зі сцени кричали так, що оглухнути можна. Музика змушувала вібрувати кожен нерв в тілі. А барабани прискорювали серцебиття. Не можеш сама кричати, треба щоб хтось покричав за тебе. А то ж зірвешся, а потім будеш жалкувати. Ще в армію запишешся.
— В армію?!
— Знаю я вас, творчих особистостей.
Аліна просто не знайшла тих слів, котрі можна було сказати в відповідь на подібну заяву. Стояла і кліпала, кліпала і стояла. А він дивився серйозно-серйозно. І вона врешті кивнула.
— Добре, я подивлюсь хто там де співає найближчим часом, — звично заусміхався він.
Аліна тут же пожалкувала про свою згоду на щось незрозуміле з криками, але зусиллям волі не стала відмовлятися. Може нарешті перестане відчувати себе боржницею. Особливо якщо ті крики дуже не сподобаються.
Аліна на це сподівалася.