Частина 1

Попелюшка загубила туфельки

Коли ти стажист, з великими труднощами пробилася в компанію, в котру і досвідчені вірт-архітектори мріють потрапити, і на третій же день примудрилася зробити епічну дурню — це вже діагноз.

Аліна дивилася на сріблясті туфлі на тонких підборах, на диво зручні і дуже гарні, і розуміла, що це капець. Що вона повна дурепа і це мабуть не лікується. Що тепер про неї тут байки будуть розповідати, як про ту дивачку, котра примудрилася на власному столі виростити якісь мутовані гриби.

Туфлі були Алінині. Вона їх купила вчора зранку, бо дуже сподобалися. Весь день вони простояли в коробці під столом, а ввечері, нарешті доробивши той клятий порівняльний звіт, вона їх наділа і трішки походила. Все одно ніхто не бачив, бо майже всі колеги розійшлись.

А потім стався глюк системи. Вона заплуталась в сигналах і чомусь вирішила, що потрібно терміново бігти до начальства отримувати інструкції, причому вживу. Перевзулась іще. Туфлі навіщось понесла з собою в руці, а потім вони загадково зникли. Ну, не запам’ятала Аліна в тій біганині по поверхах в пошуках хоч когось старшого і через страх зробити щось не так, де їх залишила. Вже навіть оплакати встигла.

А вони ось тут.

Стоять собі такі гарні на столі безпосереднього начальника. Наставника на найближчі чотири неділі… хоча вже мабуть ні.

— Ну і? Що за Попелюшка своє взуття загубила? — спитав Андрій Карпа, намагаючись зобразити суворість. Виходило в нього так собі, але це нічого не означало. Бо такий фейл би пробачили кому завгодно. Ну посміялись би. Але ж вона стажист. І хто захоче возитись з дівчиною, котра на третій день робить ось таке?

Аліна б дуже сумнівалась в доцільності витрати часу на подібного стажиста.

— По камерах подивіться, — підказав хтось.

— Та пробував. Але до нас намагався пробитись черговий супергеній і примудрився знищити потрібний інформ-стік. Система його підсунула тому генію, бо вирішила, що воно неважливе. Він там розважався, поки доступ не перекрили. Так що… дуже хочу на цю Попелюшку подивитись, — Андрій кивнув і додав: — Я ж не посоромлюсь провести розслідування і знайду власницю.

Аліна зрозуміла, що це кінець і краще не чекати того розслідування. Бо якщо вона за кілька секунд придумала три способи себе відшукати, то в нього точно вийде. Дівчина видихнула, постаралася заспокоїтись і майже зробила крок вперед.

— Ну, я Попелюшка, — ліниво прозвучав чоловічий голос.

Аліна ледь не підстрибнула і разом з усіма озирнулася.

Він стояв коло дверей і загадково посміхався. Рудий такий, з болотно-зеленими очима і дуже привабливою посмішкою. Аліна звернула на нього увагу ще в перший день, бо досі їй не зустрічалися люди, котрі були ще рудіші, ніж вона, але примудрилися якось врятуватися від безлічі веснянок. У нього вони тільки на носі були і зовсім трішки на щоках. А в неї самої хіба на ступнях і долонях не було.

— Ти? — недовірливо перепитав Андрій.

— Я, — підтвердив Денис Яшма і знову посміхнувся.

— Купив коханці і забув? — уточнив Андрій.

— Дурня, — відразу ж відізвався хтось ліворуч від Аліни, але вона не стала дивитися, хто. — Були б в коробці. Навіщо він їх витягнув?

— Так я для себе купив, приміряв якраз, а тут той супергеній, довелося бігти, блокувати ідіота, бо тут ж доступ поки отримаєш... добігти до сервера швидше. Потім не міг згадати, де я їх залишив, — спокійно пояснив Денис і знову посміхнувся. Широко-широко.

— Бреше! — припечатала незнайома жінка.

— Чому це? — обурився Денис. — У нас тематична вечірка. Я на ній ведуча — мадам Гангрена. В мене блондинистий кудрявий парик є і штани з пір’ям. Призи будемо розігрувати, за пожертви на доброчинність.

— Яка ще вечірка? — ледь не хором спитали присутні.

— Тематична. У альтернативщиків. Мій брат — учасник альтернативного гурту. Його піарщики придумали цю вечірку. А я єдиний хлопець з їх знайомих, котрий вміє на підборах ходити, я колись танцями займався, намагався партнерці сподобатись. Комусь з не своїх вони це довірити не можуть, бояться зливу…

— Та він нам мізки парить, — перебив хтось, хоча всім іншим було явно цікаво.

— А нехай походить, — велично веліла помічниця одного з директорів, котру якимось лихом занесло саме в цей час і саме в це місце, і її радісно підтримали.

Денис хмикнув. Спокійно підійшов до стола. Зняв кросівки, якимось дивом втиснувся в туфлі і пройшовся туди-сюди. Досить впевнено, так що точно не вперше.

— Тиснуть трішки, — пояснив. — Але до образу білявої Гангрени з бюстом шостого номеру підходять ідеально.

І знову посміхнувся.

— Придурок, — обізвали його одразу кілька людей і всі стали розходитись.

Бо Денис Яшма, котрий генерує якусь дурню, то давно не цікаво, як пояснила Аліні одна з секретарок за ранішньою кавою. І нічого йому за те не буде. Бо він якраз з тих спеців, за котрих подібні компанії цілі битви влаштовують, з інтригами, підкупом і дивними рішеннями. І все одно довго втримати не можуть, бо знайдеться хтось, хто запропонує щось цікавіше і айдью. І справа буде не в грошах. Подібні придурки не надто гроші цінують і купити їх доволі важко.

З туфлями Аліна в той день розпрощалася, бо Денис забрав їх з собою. Але вона була впевнена, що воно того вартувало. Бо бажання Андрія проводити якесь розслідування померло, не встигнувши толком народитись.

А через два дні, коли вона одиноко сиділа в кофейні і колупала шматок торта, туфлі в прозорому пакеті наче самі собою з’явилися на столі. Аліна недовірливо кліпнула. Потикала пальцем в пакет і тільки потім додумалася озирнутися. Мабуть вона на той момент була надто виснажена морально і фізично, щоб адекватно реагувати на навколишнє.

Денис посміхався. Стояв собі, засунувши руки в кармани і посміхався. Нахабно і привабливо.

— Дякую, — сказав.

— А?

— Ну, Попелюшка могла б принцу подякувати за повернення взуття, — пояснив.