Глава 9

— Ганнуся! Рада тебе бачити, — лікар-лаборант Ольга Василівна всміхнулась властивою їй милою посмішкою та вказала на стілець поруч зі своїм робочим місцем. — Сідай тут, коло мене.

— Вітаю, Ольго Василівно. — Ганнуся влаштувалась на запропонованому місці. — Я знову по результати аналізів пацієнта Барановського. Вранці брали на дослідження його ліквор.

— Знаю-знаю, що ти у справі. — Ольга Василівна поправила окуляри. — Але заходь іноді й просто так, побалакати. Мені подобається з тобою спілкуватись.

— Мені теж, — всміхнулась Ганнуся. — Просто… не хочу заважати.

— У мене така робота, що можеш трохи й позаважати — якщо, звісно, матимеш час. Я собі дивитимусь у мікроскоп, а ти балакатимеш. Новини мені розкажеш, бо я тут наче в ізоляції. А вдома… — Ольга Василівна знизала плечима. — Вдома на мене чекає лише кіт Жужик. Я з ним, звісно, трохи балакаю та навіть уявляю, що він мене розуміє, але ж відповісти все одно не вміє.

— Що, зовсім нікого? — Раніше Ганнуся не цікавилась сімейним станом Ольги Василівни, та і якось незручно про таке розпитувати. Але якщо вже вона сама про це заговорила… — Тобто, крім Жужика.

— Так склалось. Якось не знайшла я чоловіка, який був би мені до душі. От і прожила пів життя на самоті. Добре, що тітка квартиру мені в спадок залишила, бо донедавна доводилось орендувати. Сама знаєш, яка у нас зарплатня. На помешкання не назбираєш. Я в травматологічному центрі лише два роки працюю, а до цього в міській лікарні лабораторією керувала. Пощастило сюди перебратись.

— А батьки ваші… — поки Ганнуся вигадувала, як би делікатніше поцікавитись, Ольга Василівна і сама зрозуміла суть.

— Батьки мої мешкають у районному центрі. До пенсії вчителювали, а зараз мають садок та город. Майже кожні вихідні до них їжджу. Щоправда, тепер рідше, ніж колись. А на тебе вдома хтось чекає? Мабуть, брат твій з Ірмою окремо живуть.

— Окремо, так. До речі, я теж мешкаю сама. Так що у нас з вами схожа ситуація.

— Ганнусю, ти ще молода. Ще зустрінеш того, з ким захочеться жити разом. Це я вже у віці, тож шукати когось запізно.

Ольга Василівна дивилась на неї з такою доброю і трішки сумною усмішкою, що Ганнуся навіть не сумнівалась, що ця жінка з нею щира й не намагатиметься використати інформацію з якоюсь метою. Ольга Василівна навіть не спитала, чому вони з Назаром досі не з’їхались, хоча й знає, що вони зустрічаються.

— Який там ваш вік, Ольго Василівно!

— Та вже сорок дев’ять, — сором’язливо зізналась жінка. — Ганнуся здивувалась, адже вона вважала, що Ольга Василівна старша. Гладка зачіска, нефарбоване сиве волосся, окуляри, жодної косметики, але фігура струнка… — Бачу, ти здивована. Що, виглядаю на всі п’ятдесят?

— Що ви таке кажете! Звісно, що… — почала Ганнуся, але Ольга Василівна похитала головою.

— Не треба, Ганнусю. Хочу, щоб ми були подругами, а подруги кажуть одна одній лише правду.

— Гаразд, — кивнула Ганнуся. — Але, якби вам додати трохи фарб…

— Мабуть, це б допомогло, але я не хочу. Не маю для кого. Жужик мене і такою любить.

— Тоді робіть це для себе! — палко зауважила Ганнуся. — Ви хотіли правду, тож я її вам кажу. Лише трішки фарб, і одразу відчуєте себе щасливішою. Хочете, підемо разом по крамницях.

Ольга Василівна всміхнулась, похитала головою, а потім несподівано вимовила:

— Хочу.

— Чудово! — направду зраділа Ганнуся. — Скажете, коли матимете час, а я обов’язково підлаштуюсь.

— Гарна ти дівчина, Ганнусю. Добра. Не кожному пощастить таку зустріти.

— Та ну! Звичайна я, — засоромилась вона, бо ніколи не вважала себе якоюсь особливою.

— Я знаю, що кажу, — зауважила Ольга Василівна. — До речі, що там цікавого в нашому центрі? Крім нового лікаря більше нічого?

— Нічого.

— А як він тобі, цей новенький?

Що ж на це сказати? Ніби й багато Ганнуся про Вакулу довідалась, проте комусь розповісти немає чого.

— Ніби непоганий чоловік, — Ганнуся знизала плечима.

— І це все? — розсміялась Ольга Василівна. — Пролунало загадково.

— Та нічого загадкового.

Ніби.

— Гаразд, не мучитиму тебе. Зараз принесу бланк з результатом. Лише в журнал занесу. Електронні записи — це добре, але старий-добрий папір ще ніколи зайвим не був. Йому ніякі віруси не страшні.

Ольга Василівна попрямувала вглиб лабораторії, а Ганнуся отримала час згадати, як провела вихідні. В суботу зранку вона прибрала квартиру, попрала, а ввечері зустрілась з Назаром. Цього разу він навіть придбав морозиво, а потім вони удвох подужали майже півкілограмове відерце. Ось і вся романтика, проте й це було прогресом.

Далі все за планом — ліжко, приготований нею сніданок, прощання. Потім Ганнуся пішла до супермаркету по продукти, повернулась додому, знову готувала їжу, а ввечері дивилась телевізор. Ніби все було звично, спокійно, без негативних емоцій — саме так, як вона завжди мріяла. Тоді чому їй було страшенно нудно, навіть сумно? А ще Ганнуся постійно поверталась думками до кума. Тобто, не до нього особисто, а до їхніх спільних походеньок, які дуже нагадували пригоди.