Глава 6

— Ганнусю, люба, ти вже готова?

До ванної кімнати зазирнув Назар. Він вже був повністю одягнений.

Ганнуся поправила вузол, в який скрутила своє ще вогке волосся. Фена у квартирі Назара не було, а купувати ще один і приносити його сюди заради того, щоб двічі на тиждень висушити та вкласти волосся, Ганнуся не хотіла. Тож у такі дні вона просто скручувала волосся на потилиці та заколювала його шпильками. Сукню Ганнуся вже одягнула, сонцезахисний крем нанесла, а очі підфарбує вже на роботі, де у шухляді лежала спеціально складена для таких випадків косметичка.

— Готова. — Ганнуся ще раз зиркнула в дзеркало. Здається, виглядає вона непогано. — Залишилось взутись.

Коли в передпокої Ганнуся застібала сандалі, Назар несподівано поцікавився:

— Люба, тобі не здається, що вже давно варто запросити мене до себе додому?

Ганнуся випросталась. Чому він завжди обирає такий дивний час для серйозної розмови?

— Ти вже якось приходив до мене. Забув?

— Я не про коротку зустріч. Якщо ти поки що не готова вийти за мене заміж, ми можемо просто почати жити разом.

— В мене?

— Ну… так. У своїй квартирі тобі буде зручніше.

А ще там вона завжди буде під рукою.

Заледве Ганнуся встигла додумати цю думку, як сама ж взялася себе картати. Адже перш за все Назар турбувався про неї, бо не міг не помітити, що в його квартирі вона почувається наче не у своїй тарілці. Та з іншого боку, він міг би зробити бодай щось, щоб це змінити. Хоча б фен придбав!

Ганнуся зітхнула. Вона все ж надто присікується. Чоловіки взагалі не схильні помічати жіночі проблеми. Принаймні, ті чоловіки, з якими вона зустрічалась.

— Я поміркую над цим.

— Поміркуй. То я викликаю таксі?

— Навіщо? — не зрозуміла Ганнуся. — Ми встигаємо дійти пішки.

— Але там спека вже від світанку, — скривився Назар.

— До вечора вона лише посилиться. Коли ще гуляти, як не вранці? А я люблю ходити пішки, ти ж знаєш.

Назар зітхнув так, наче вона запрошувала його полетіти в космос.

— Гаразд. Ходімо прогуляємось…

Вони увійшли до травматологічного центру за десять хвилин до початку роботи. Назар одразу дістав з кишені хустинку та почав витирати чоло. Вигляд у нього був незадоволений. Краще б вона знову пішла на роботу сама.

— Добрий ранок! — пролунав за спиною життєрадісний голос, а вже за мить Вакула їх обігнав. — Привіт, Анничко, — промовив майже інтимно, добре, що не обійняв, а потім простягнув руку Назарові. — Вітаю, Назаре.

От на кого спека анітрохи не впливала. Виглядав Вакула так, наче зібрався на побачення. Може й так, хто його зна?

— Навзаєм, — відповів Назар, набурмосившись.

— Вибачайте, але мушу бігти, — промовив Вакула, всміхнувшись. — Возняк попросив, тобто, наказав з’явитись перед його світлі очі перед початком робочого дня.

— Біжи. Шеф не любить чекати, — додала Ганнуся.

Вакула відсалютував їй і зник за поворотом.

— Чому Анничка? — негайно поцікавився Назар. — Звідки це?

Ганнуся знизала плечима. Якби ж то вона знала.

— Поняття не маю. Хто зна, чому він так звертається?

— З боку виглядає так, наче ви… — почав Назар і зупинився.

— Що?

— Наче ви дуже добре знайомі. Питання — звідки? Він наче лише нещодавно приїхав.

Ганнуся зі щирим здивуванням поглянула на Назара. З його боку це був перший приступ ревнощів з дня їхнього знайомства.

— Насправді все дуже просто. Вакула — мій кум.

Назар спохмурнів ще більше.

— Відколи? Ви… Як давно ви знайомі?

— Але ти підозріливий! Ми познайомились на хрестинах моєї племінниці. Я ж казала тобі, що Ірма та Мовчан ніяк не могли знайти хрещеного для своєї доньки.

— Казала.

— Ну от. Він прибув до міста прямо на хрестини. Вакула прибув. От і вся таємниця.

— А чому ти мені про усе це не розповіла?

На таке доволі справедливе зауваження відповісти було важче. Проте і Назар не поспішав ділитись з нею інформацією.

— А чому ти не розповідав мені про свою колишню дружину, поки я не запитала?

— Але ж розповів врешті-решт.

— І я розповіла, коли ти поцікавився.

— Ну добре. Якийсь ранок сьогодні… дивний. — Ганнуся не відповіла, але поглянула на годинник. Назар це помітив. — Так. Так, вже треба поспішати. У мене за п’ять хвилин перший пацієнт. Але цей новенький — він… занадто активний.

— Можливо. Я його майже не знаю, — Ганнуся примирливо чмокнула Назара в щоку. — Біжи, і я теж піду…

В обідню перерву в її кабінет зазирнув Вакула.