Глава 3

Наступного ранку Ганнуся прокинулась першою. Назар ще спав, широко розкинувшись на двоспальному ліжку, підійматись поки що не було нагальної потреби, і Ганнуся отримала можливість трішки поміркувати. Вчора було ніколи.

Вакула виявився непоганим водієм. Рушав та гальмував м’яко, а кермував так, наче робив це усе життя. Хоча, немає тут чому дивуватись. Щойно Вакулі дозволив вік, батько подарував йому автомобіль. Ще одне підтвердження того, що він таки мажор.

Звідки Ганнуся про це довідалась? Усе дуже просто. Ось так прямо взяла і поцікавилась. А що? Вакула сам постійно повторює, що вони — майже родичі, а з родичами можна не церемонитись. Щоправда, їй теж довелося відповісти на запитання, бо її кум продовжував наполягати на дурнуватій грі у взаємні запитання.

— Гаразд, запитуй, — погодилась Ганнуся, бо треба ж про щось розмовляти. Сидіти в тиші всю дорогу якось… смішно, чи що. До того ж Вакула виявися не таким вже й беззмістовним говоруном.

— На тебе вдома хтось чекає?

Ганнуся аж голову в його бік повернула. Це він так цікавиться, чи в неї хтось є? Тоді цього разу Вакула обрав не найкраще формулювання, щоб довідатись про це.

— Не чекає. Я мешкаю сама.

Ганнуся навіть розвеселилась від власної відповіді. Вона пролунала наче запрошення. Цікаво, Вакула так само подумав? Ганнуся поглянула в його бік, але цього разу кум дивися на дорогу — і правильно робив, бо навігатор навігатором, але рух тут був дуже активний і дорожніх знаків багацько.

Вона й сама відволіклась від бесіди, коли несподівано пролунало:

— А де твої батьки? Ваші з Мовчаном батьки, якщо вони у вас спільні.

Що ж, секрету тут немає. Якщо вона не відповість на запитання, то Вакулі повідає про це хтось інший.

— Спільні. І поховані поруч. — Вакула кинув на неї швидкий примружений погляд, ніби хотів щось уточнити, але промовчав. Гаразд, тоді вона сама скаже. — Наші батьки теж були лікарями. Вони загинули в автокатастрофі, коли ми з Мовчаном були ще маленькі. Спочатку ми з братом жили разом з нашою бабусею, а потім самі.

— Мені шкода, що так сталось. Уявляю, як вам було складно.

— Було. Довелося багато чому навчились і рано подорослішати — особливо Мовчанові, як старшому. Але ми впорались.

— І це — найголовніше, — видав Вакула та широко всміхнувся. Знає, що йому це пасує. Точно знає.

— Тепер твоя черга відповідати, — з викликом в голосі повідомила Ганнуся. Цікаво, він розповідатиме так само відверто, як вона, чи ні, бо питання Ганнусі на думку спало не просте?

— Це буде справедливо, — кивнув Вакула. — Запитуй.

— Знаю, що твій татусь — велика шишка в міністерстві. — Кум відкрив рота, але Ганнуся його перебила: — Це — не запитання, а констатація факту. А хто твоя мама? — Минула секунда, друга, ще три. Ганнуся відчула, що зачепила важку тему і, не довго міркуючи, видала: — Не відповідай. Не треба.

Вона не любила, коли люди почували себе некомфортно, навіть якщо вони зовсім для неї чужі. А тут кум.

— Я не знаю, хто моя мама. — Вакула замислено поглянув на Ганнусю, а вона здивувалась. Невже так буває? — Бачу, ти здивована, але це правда. Батько ніколи про неї не розповідав. Навіть не згадував. Мабуть, вона страшенно йому допекла, або ж завинила перед ним.

— Або перед тобою.

— Може й так. Коли я вперше здогадався поглянути у своє свідоцтво про народження, то там був вказаний лише батько. — Ганнуся не перебивала, лише головою похитала. — Але я завжди страшенно любив ставити запитання.

— Я помітила, — Ганнуся мимоволі розсміялась, але швидко себе зупинила. — Вибач, якщо пролунало недоречно. Розмова ж про твою маму.

— Та нічого. Я ж її не знаю. — Вакула намагався виглядати безтурботним, але Ганнуся все ж помітила сумні нотки в його голосі. — Одним словом, я запитав у батька, як він зрозумів, що я його син. Мами ж немає. Батько зізнався, що зробив генетичну експертизу. От і все, що мені відомо про моє народження. Сподіваюсь, хоч дата появи на світ справжня.

— Як цікаво, — мимоволі пробурмотіла Ганнуся.

— Чудово! Хоч щось тебе в мені зацікавило, — Вакула підійняв одну брову.

То він намагається її зацікавити? З якою метою? Невже вона над цим замислилась? Такі, як Вакула, прагнуть уваги усіх жінок. Один кабріолет чого вартий.

— Просто хочу знати, з ким маю справу, от і все. До речі, скоро буде заїзд у мій двір.

— Навігатор вже мені підказав, — пробурмотів Вакула. — П’ятиповерхівка.

— На запитання часу немає, тож скажу одразу — четвертий під’їзд. Або ж зупинись прямо тут. Легше буде розвертатись.

— Я проведу тебе до дверей квартири.

Он як?

— Немає такої потреби, — доволі різко зауважила Ганнуся. — Я — вже доросла дівчинка. До того ж ще не ніч.

— Зрозумів. Значить, іншим разом.

— Не факт, — видала Ганнуся.

— У наших стосунках намітився прогрес, — вимовив Вакула та пригальмував біля її під’їзду.