Глава 2

Попри тривалу дружбу з Ірмою, Ганнуся приїхала в заміський будинок її батьків вперше. Він сподобався їй з першого погляду. Старовинна ліпнина, високі стелі, дерев’яні рами та паркетні підлоги, просторі кімнати, вишукані та зручні меблі, затишні куточки, де хотілося влаштуватись, щоб насолодитись спокоєм… Як же тут гарно!

А садочок біля будинку — це окрема насолода для очей. Доглянуті квітники, вимощені камінням доріжки, розлогі фруктові дерева і дуже гарна альтанка. Саме там і накрили стіл. Нічого пафосного, все дуже мило, але саме те, що потрібно для приємного спілкування. А ще тут були тінь та легенький вітерець, що зовсім не зайве в спеку.

Маленьку Алю вклали спати у будинку в колишній кімнаті її матусі, де тепер стояло найсимпатичніше ліжечко для маленької дівчинки, яке тільки знайшлося у спеціалізованій крамниці. Фаїна Возняк просто не могла вибрати щось негарне, а Степан Возняк не міг придбати для своєї онуки щось дешеве. Проте дівчинку не залишили в будинку одну. Біля неї постійно чергував хтось з рідних, змінюючи один одного.

Коли за стіл повернулась Ірма, а Мовчан, який сидів коло сестри, попрямував до донечки з пляшкою води у руках, на вільному місці влаштувався Вакула. Дорогою до заміського будинку мажор якимось дивовижним чином примудрився переодягнутись у коричневі лляні штани та трохи світлішого кольору теніску. Ганнусі біло дуже цікаво, коли він тільки встиг, але вона, звісно ж, не запитала. До нього сьогодні й так надто багато уваги.

— Мені потрібна інформація, — тихенько вимовив кум, трохи нахилившись до Ганнусі. До цього моменту Вакула сидів тихо і лише уважно слухав, а ще наминав з дороги. Мабуть, наївся, і тепер йому закортіло побалакати.

— Чому ти вирішив, що я тобі її надам? — поцікавилась Ганнуся. Ще не вистачало, щоб вона розповідала практично незнайомцеві сімейні таємниці.

— Ми ж тепер куми, значить майже родичі.

— Послухай, майже родич, я інформацію направо та наліво не роздаю, — якомога спокійніше зауважила Ганнуся, хоча цей мажор її чомусь дуже нервував.

— Тоді пропоную обмін.

— Це ж як?

— Я відповім на твої запитання, а ти — на мої. То як?

Це була несподівана, але спокуслива пропозиція. Ганнуся повернула голову і поглянула на мажора. Яскраві зелені очі уважно вивчали її обличчя. Ганнуся несподівано для себе засоромилась та відвернулась. Зрештою, чому ні? Вакула ж не може змусити її відповідати.

— Можна спробувати, — промовила вона обережно. — Але я — перша.

— Без проблем, — негайно відгукнувся її кум. — Що тебе цікавить?

— Тебе татусь відправив сюди… виправлятись?

— Ні, — промовив Вакула та замовчав.

— І… це все? — здивувалась Ганнуся. Вона розраховувала на більш розлогу відповідь.

— Ти запитала, я відповів.

— Але ж ти не сказав, чому ти тут?

— Хіба ти так поставила запитання? — відбив пас Вакула, а Ганнуся, хоч і не хотіла, мусила з ним погодитись. Треба краще формулювати.

— Гаразд. Що ти хочеш знати?

— Хто насправді керує в травматологічному центрі — Степан Возняк чи твій брат?

— Перший керує, а другий допомагає. І обидва на роботі суворі до всіх. А ти з якою метою цікавишся? Гадаєш, чи вдасться відлинювати?

Ганнуся промовила це, а потім сама ж себе розкритикувала — негарно засуджувати людину, про яку майже нічого не знаєш. Що на неї сьогодні найшло?

Вона зиркнула в бік Вакули та знову наштовхнулась на уважний погляд. Вивчає чи засуджує?

— Саме так, — несподівано підтвердив її припущення кум, але тепер Ганнуся йому не повірила. — Як я зрозумів, це було твоє друге запитання?

Он він як?! Незадоволення собою негайно щезло.

— А ти нікому не даєш слабини, вірно?

Ганнуся вкотре зазирнула в чоловічі очі. Здається, цей парубок не такий вже простий. Що ж він приховує?

— Це ще одне запитання?

Знову.

— Можеш не відповідати.

— Злякалась, кума?

Її сусід знову всміхався, наче нічого не відбулось. Але ж насправді не відбулось! Чого вона до нього причепилась?

— А є чого лякатись?

— Це ти мені скажи.

От як з таким розмовляти?

— Перша розмова не задалась, — знизала плечима Ганнуся.

— А мені сподобалась, — несподівано зізнався Вакула та всміхнувся ще ширше. Знає, що йому це пасує. Точно знає.

— Вакуло, заграєш до куми? — грізно пролунало з іншого краю столу. Це відгукнувся батько Ірми.

— Заграю, — негайно та, на думку Ганнусі, трохи нахабно зізнався Вакула.

— Ми лише перемовились кількома словами, — чомусь вирішила відреагувати Ганнуся, хоча її ніхто не запитував.

— Вже його захищаєш? — насупився Степан Возняк. Просто так, чи має на Вакулу якийсь компромат?