Глава 1

— Не турбуйся, — промовила Ганнуся, притискаючи телефон до вуха. — Я вже на під’їзді.

— На під’їзді — це скільки ще? — нетерпляче, з помітним хвилюванням в голосі, поцікавилась її найкраща подружка Ірма. Їхня дружба розпочалась ще у студентські роки. Аж не вірилось!

— Десь… хвилин п’ять. — Ганнуся поглянула на чергу автомобілів попереду та додала: — Можливо, десять. Тут попереду затор. Сподіваюсь, невеликий.

— Я теж сподіваюсь, бо тут усе розписано по годинах.

Було чутно, як тремтить голос подружки, і Ганнуся спробувала її заспокоїти:

— Ірмо, це тільки перший раз страшно. Коли ви робитимете це вдруге, то буде значно легше.

Щоправда, досвіду в цьому питанні у Ганнусі не було. Вона й сама добряче переймалась подією, яка от-от мала відбутись. Але ж треба комусь заспокоїти молоду матусю.

— Вдруге? — аж задзвенів у слухавці голос Ірми. — Ти знущаєшся? Я ще з першою дитиною не розібралась що робити, куди бігти та звідки чекати, і повторення такого досвіду найближчим часом не планую! Останнім часом у мене таке враження, що я усе роблю наче сновида.

— А де Мовчан? — згадала про рідного брата Ганнуся. — Чим зайнятий твій коханий чоловік?

— Зайнятий — це якраз про нього. Балакає з кимось телефоном. Як і ти, взяв на сьогодні вихідний, але ж ти його знаєш. Таке враження, що травматологічний центр без нього розвалиться. Він все більше стає подібним на свого тестя.

— До речі, твій батько прийде на церемонію? — поцікавилась Ганнуся.

— Він вже тут. Відібрав у бабусі онучку, бо вважає, що вона її неправильно тримає, а тепер не відводить від маленької очей.

— Вони такі смішні, коли бавляться з онукою, — всміхнулась Ганнуся, уявивши Степана та Фаїну Возняк, батьків Ірми. Шкода, що у її дітей не буде дідуся та бабусі, адже Ганнуся та Мовчан сироти.

Хоча, якщо у батька її дитини будуть живі батьки, які матимуть бажання бавити онуків…

Ганнуся відкинулась на спинку заднього сидіння. Вона не вперше замислювалась про дитину.

— Алло, ти куди зникла? — закричала в слухавку Ірма.

— Я тут, — Ганнуся трусонула своїми світлими локонами. — Скоро буду. Тепер точно скоро…

Ганнуся вийшла з таксі прямо біля церкви — тут була дуже зручно влаштований паркувальний майданчик, й негайно потрапила під палюче сонце. Закінчувався червень, а здавалось, що вже й липень минув, настільки усіх дістала щоденна спека. Добре, що Ганнуся взяла з собою улюблений солом’яний капелюшок.

Ганнуся поглянула навкруги й одразу помітила брата та свою невгамовну подружку. Трохи далі стояли Фаїна та Степан Возняк з онучкою. Ганнуся рушила до цієї цікавої сімейки, яку вже давно вважала і своєю теж.

Як завжди, брат помітив її перший і одразу повідомив про це Ірму. Подруга чимдуж кинулась їй назустріч.

— Як добре, що ти вже приїхала! — Ірма обійняла її. — Гарний капелюх, і сукня дуже мила. Тобі таке пасує.

— Спасибі. Ти як? 

— Мій мозок вже плавляться — чи то від спеки, чи то від хвилювання, чи гормони ніяк не заспокояться. Хтозна?

— Не нервуй, тобі не можна. Молоко пропаде.

— Я намагаюсь, але досі немає майбутнього хрещеного батька. А священник вже цікавився, чи всі, хто бере участь в обряді, на місці. Де ж він? Чи встигне?

Так вийшло, що на цю відповідальну посаду довго не могли знайти бодай когось. Відповідних чоловіків серед родичів Ірми не знайшлося. Серед знайомих її батьків були лише люди літнього віку. Але в останню мить знервований цією ситуацією татусь Ірми вмовив на важливу роль сина свого колишнього приятеля ще зі студентських років. Хлопець просто не зміг відмовити майбутньому керівникові.

— А він взагалі вже прибув зі столиці?

— Їде, — зітхнула Ірма. — Ще в дорозі.

— Це ж як? Піде до церкви прямо з дороги? — насупилась Ганнуся. — Я цілий ранок робила зачіску та макіяж, а хрещений батько буде в… порохах?

— Ганнусю, хоч ти не починай! Щойно за цього хлопчину заходить мова, як Мовчан одразу сердиться. От взяв би та знайшов когось сам. Мовчанові пощастило, що в нього є сестра, а в мене брата немає. І чому в порохах? Він же не на возі їде, а на машині.

— На машині? Зі столиці? Це має бути… гарна машина.

— Мабуть. Знаю, що батько у нього, скажімо так, не бідний.

— То він мажор? — ще більше насупилась Ганнуся.

Ще цього бракувало! Вона терпіти не могла усіх цих парубків з грошима, заробленими батьками.

— Чесно кажучи, я не дуже добре розумію значення цього слова, — Ірма витягнула телефон, поглянула на дисплей і похитала головою. — За десять хвилин нам заходити.

— Тоді розкажи мені трохи про нього, а я сама вирішу, мажор він, чи ні.

— Ну… мені не дуже багато про нього відомо. Знаю, що його батько давно живе у столиці, має там гарний дім, ще якусь там нерухомість і зараз працює в міністерстві. Хлопець вивчився на лікаря і відтепер практикуватиме в батьковому центрі.