27

Час у кабінеті не зупинився — він став настільки густим, як осінній туман на світанку надворі, що повільно заповнював кожен куток кімнати, розмиваючи межі речей. Коли шухляда столу закрилася, Дарині здавалося, що клацання дотягувача пролунало подібно до пострілу в порожній кімнаті. Вона відскочила від масивного дубового столу так різко, ніби доторкнулася до оголеного дроту. Ноги чомусь стали чужими, ватяними, а в грудях усе стиснулося у тугий, болісний вузол, який не давав зробити повноцінний вдих. У закритій шухляді лишився лежати чорний шкіряний блокнот. Його закриті сторінки тепер здавалися чимось на кшталт зарядної капсули годинникового механізму, що відраховувала останні хвилини її свободи. І в цей самий момент тишу сорокового поверху розірвав знайомий, м'який звук. У коридорі тихо й плавно відчинився електронний замок. Легке клацання ригелів. Знайомий, упевнений поступ кроків по паркету. Вона не встигла б утекти. Навіть якби кинулася до виходу, він зустрів би її в коридорі. Інстинкт, вишколений роками професійного виживання серед жорстоких компромісів будівельного бізнесу, увімкнувся на рівні м'язової пам'яті. Дарина різко розвернулася до панорамного вікна, притиснувши долоні до холодного скла, намагаючись вирівняти шалений, скажений ритм серця, яке билося десь у самісінькому горлі. Двері кабінету безшумно відчинилися. На порозі з'явився Вадим. На його плечах лежав легкий наліт осінньої прохолоди; дорогий кашемір пальто пахнув вулицею, дощем і тим єдиним, дорогим парфумом, який вона тепер на фізичному рівні асоціювала з пасткою. У руці він тримав парасольку, яку недбало поклав на тумбу біля входу.

— Ти вдома, сонечко? — його голос пролунав низько, оксамитово, наповнюючи простір кімнати теплом, яке насправді виявлялося отрутою. — Я був певний, що засідання комісії на «Південному» через зміну проєкту затягнеться до пізнього вечора.

Він не поспішав. Його кроки наближалися повільно, виміряно, невідворотно — так хижак підходить до загнаної у кут здобичі, яка ще не знає, що шлях відрізано. Дарина повільно обернулася. Вона змусила себе розправити плечі, хоча кожна клітинка її тіла кричала про небезпеку. На обличчі вона намалювала ту саму звичну, трохи втомлену тендітність, яку він так любив спостерігати.

— Засідання перенесли на завтра, — відповіла вона напрочуд рівним, хоч і трохи тихим голосом. — Головний архітектор захворів. Я вирішила повернутися раніше... Тут тихіше, ніж на об'єкті.

Вадим зупинився за кілька сантиметрів від неї. У його темних, глибоких очах не було підозри — принаймні на поверхні. Але в цьому погляді читалося дещо гірше: абсолютний, невідступний контроль над кожним міліметром її простору. Він підняв руку й повільно, майже невагомо торкнувся пальцями її щоки. Його шкіра була теплою.

— Ти занадто багато працюєш, моя хороша, — прошепотів він, і його великий палець повільно провів уздовж вилиці, зупинившись біля куточка губ. — Я бачу, як ти виснажена. Твоєму організму потрібна підтримка. Можливо, сьогодні ввечері ми збільшимо дозування того збору... Лікар казав, що напередодні переходу до активної фази відновлення можуть бути легкі судоми чи тривожність. Але ти не бійся. Я поруч. Я тримаю все під контролем.

Від його слів по спині покотилася хвиля крижаного поту. «Перехід до активної фази». Він говорив про це так буденно, ніби йшлося про заміну сантехніки в новому будинку, а не про її ментальну смерть, про її остаточне стирання з реальності. Вона дихала його ароматом, відчувала тепло його долоні на своєму обличчі і водночас чітко усвідомлювала: якщо вона зараз відсахнеться, якщо в її очах спалахне хоча б іскра відрази — гра скінчиться. Вона зникне в якійсь закритій клініці раніше, ніж завтра зранку зійде сонце над Києвом. Дарина зробила над собою титанічне зусилля. Вона розслабила м'язи обличчя, дозволивши куточкам губ злегка піднятися у вдячній, покірній усмішці. Вона підняла руку і м'яко торкнулася його зап'ястя, притискаючись щокою до його долоні.

— Дякую, Вадиме, — промовила вона ледь чутно, вкладаючи в ці слова всю фальшиву ніжність, на яку тільки була здатна. — Я знаю, що можу покластися на тебе. Без тебе я б не впоралася.

Вадим задоволено посміхнувся. У його темних зіницях на мить спалахнуло темне світло самозадоволення — почуття переможця, який укотре переконався у своїй абсолютній владі. Він схилився і міцно, владно обійняв її, притискаючи до своїх грудей. Але поки він тримав її в обіймах, Дарина, дивлячись у темне скло панорамного вікна на вогні вечірнього Києва, вже знала: ніякої «активної фази» за його сценарієм не буде. Вона почне свою гру першою.