26

Тиша в кабінеті Вадима завжди пахла однаково: дорогим тютюном, озонним фільтром кондиціонера та холодною шкірою дорогих меблів. Це був простір, де не бувало випадкових речей. Кожна книжка на полицях стояла за строгим каталогом, кожний кут був вивірений до міліметра. Дарина опинилася тут випадково — чи, принаймні, їй так здавалося, доки пальці самі не потягнулися до нижньої шухляди масивного дубового столу. Вона не планувала нічого шукати. Просто втома останніх тижнів, гострий, липкий зашморг передчуття і той самий проклятий чай, який він щовечора турботливо ставив перед нею, довели її до межі параної. Їй треба було переконатися, чи існує хоч якесь дно під цим золотим дном. Шухляда піддалася безшумно — механізм плавного дотягування спрацював бездоганно, як і все в цьому пентхаусі. Під стосом фінансових звітів «Південного» лежав він. Тонкий блокнот у темній шкіряній палітурці із золотим тисненням угорського бренду, якими зазвичай користуються топменеджери для конфіденційних нотаток. Коли Дарина розгорнула його, перше, що вдарило в очі, був навіть не почерк — різкий, розгонистий, із сильним нахилом праворуч, — а власне ім'я.

«Дарина. День 14-й». У неї перехопило дихання. Світ навколо сорокового поверху раптом зсунувся, наче декорація в театрі. Вона незчулася, як опустилася на шкіряне крісло, бо ноги раптом стали ватяними. Пальці тремтіли так сильно, що сторінки ледь чутно шелестіли в тиші. Це був не просто щоденник. Це був клінічний протокол спостереження. Вадим вів її розклад із математичною точністю інженера. Кожна дата, кожен зрив на будівництві, кожна її сльоза, кожна безсонна ніч у цьому ліжку були ретельно каталогізовані. Поруч із датами стояли позначки: «Рівень тривожності підвищено», «Реакція на ізоляцію стабільна», «Початок м'якого курсу стабілізації (препарат Б-7)». Препарат Б-7. Той самий «трав'яний збір за старою рецептурою», який він щовечора з такою батьківською ніжністю підносив їй на срібній таці. У голові зашуміло. Холодна хвиля жаху підступила до горла, перетворюючись на гіркий смак жовчі. Невже вона справді божеволіла? Невже всі ці місяці її повільно, крапля за краплею, стирали з реальності, перетворюючи на слухняну ляльку? Руки похолонули. На мить їй здалося, що стіни кабінету звужуються, а повітря стає густим і в’язким, як смола. Вона хотіла закричати, але з горла не вирвалося жодного звуку — лише болісний, хрипкий видих. Вона гортала сторінку за сторінкою, шукаючи хоч зернятко сумніву, хоч натяк на те, що це злий жарт. Але на останній, свіжій сторінці, датованій вчорашнім вечором, стояло чітко виведене чорнилом: «Пацієнтка демонструє ознаки звикання до бази терапії. Стан керований. Наступного тижня можна починати оформлення медичних висновків про тимчасову недієздатність для переуступки активів Aura Studio. Процес іде за планом». Вона заплющила очі, затиснувши рот долонею, щоб стримати істерику, яка рвалася назовні. Її знищували з любов’ю. Її обіймали руки, які готували для неї могилу в документах клінік. Але найстрашніше було інше. У тиші порожньої кімнати десь унизу, в коридорі, пролунав тихий, знайомий звук. Клацнув електронний замок вхідних дверей. Він повернувся раніше.