25

Дорога від Рейтарської до сорокового поверху в центрі Києва зайняла трохи більше пів години, але Дарині здавалося, що вона долає відстань у кілька світлових років. Усередині її сумочки, на саме дно дорожнього кейса, під купою пожовклих студентських ескізів та старих архітектурних креслень, лежав крафтовий конверт. Його вага відчувалася фізично — немов невеликий шматок свинцю, що тягнув униз усе її єство. Цифри, виписки, підписи нотаріусів та офшорні ланцюжки звітів від Олени розбили її світ на крихітні, гострі осколки. Вона була не випадковою обраницею геніального чоловіка, який врятував її з руїн. Вона була проєктом. Точно розрахованим, вивіреним до міліметра активом, який загнавили у пастку заради того, щоб вона прийшла до нього сама, благаючи про допомогу. Коли двері пентхауса безшумно відчинилися, її зустрів звичний, тепер уже отруйний затишок. У просторій вітальні панувало м’яке приглушене світло. За панорамними вікнами розливався чорнильно-синій вечірній Київ, мерехтячи тисячами крихітних вогнів вивісок і фар. У повітрі висів ледь вловимий шлейф його улюбленого парфуму з нотками гіркого тютюну та дорогого дерева. Вадим стояв біля кухонного острова у темній кашеміровій кофті з закаченими рукавами, тримаючи в руках склянку води з льодом. Побачивши її, він не одразу рушив назустріч — лише повільно підняв погляд, і в темній глибині його очей промайнула та сама незбагненна, скануюча уважність, яка завжди змушувала її затаювати дихання.

— Ти сьогодні затрималася довше, ніж зазвичай, сонечко, — його голос пролунав м'яко, оксамитово, розрізаючи тишу квартири. У ньому не було й натяку на докір — лише бездоганна, майже батьківська турбота. — Усе гаразд у студії? Комісія знову виносила мозок через погодження фасаду першої черги?

Дарина відчула, як по спині покотився крижаний піт. Вона знала, що зараз кожне її слово, кожний мікрорух м'язів обличчя мають бути вивірені з точністю інженера. Якщо він помітить хоча б тінь зміни — гра закінчена. Вона скинула пальто, акуратно повісила його на вішалку, намагаючись зробити так, щоб руки не тремтіли, і повільно підійшла до нього. Обережно обвила його шию руками, притулившись чолом до його грудей, вдихаючи його запах і відчуваючи, як під тонкою тканиною рівно б’ється його серце.

— Нічого особливого, Вадиме, — змусила вона себе вимовити рівним, злегка втомленим голосом, у якому звучала лише звична жіноча втома після важкого робочого дня. — Підрядники знову затягують поставку європейського профілю. Довелося засидітися на нараді довше, ніж планувала. Мене просто вижали як лимон.

Вадим м'яко, але владно обійняв її за талію, притискаючи до себе так міцно, що між ними не залишалося жодного сантиметра простору. Його тепла рука повільно й заспокійливо погладжувала її вздовж хребта.

— Я ж казав тобі, моя маленька архітекторко, — прошепотів він, торкаючись губами її волосся. — Не дозволяй будівельникам висмоктувати твої сили. Ти створена для великого мистецтва, а не для сварок з підрядниками. Завтра ж я відправлю туди свого фінансового директора, він розставить усіх по місцях за п'ять хвилин. Тобі потрібно більше відпочивати.

Від цієї бездоганної, витонченої турботи Дарині стало фізично дурно. Усе в ньому — цей голос, ці обійми, цей теплий погляд — тепер виглядало як декорація до ідеального спектаклю, де вона була головною глядачкою і водночас полонянкою. Вона заплющила очі, ховаючи обличчя на його грудях, щоб він не помітив спалаху ненависті та страху в її погляді. Але саме в цей момент, коли вона перевела погляд на стіл позаду нього, її серце зробило дикий, болісний скачок. На кухонному острові, трохи осторонь від його ноутбука, лежав тонкий планшет. Екран не був заблокований — він підсвічувався м'яким синюватим світлом, демонструючи відкриту сторінку внутрішньої бази даних корпорації «Titan Capital». Там не було графіків «Південного». Там красувалося архівне юридичне досьє трирічної давнини. І серед рядків сухого офіційного тексту чітко вимальовувалося незнайоме їй жіноче ім'я — Софія Радченко. Дарина різко затамувала подих. Дати в документі збігалися з точністю до місяця. Рівно за шість місяців до того, як Вадим «випадково» підійшов до неї в тому ресторані на Подолі, точно за такою ж схемою — штучне боргове навантаження, тиск кредиторів, рейдерський захват студії та повна втрата прав — була знищена архітектурна агенція цієї жінки. А нижче, у графі «статус об'єкта», стояла коротка, холодна позначка: «Ліквідовано. Контракт розірвано за ініціативою бенефіціара у зв'язку з психологічною нестабільністю». Психологічна нестабільність. Тобто її довели до краю, а коли вона зламалася — просто викреслили, замінивши новою, більш стійкою фігурою. Тобто Дариною.

— Щось шукаєш, сонечко? — голос Вадима пролунав над самісіньким її вухом — тихо, низько, майже інтимно, але в цій м'якості відчувалася така крижана сталь, від якої застигла кров у жилах.

Він помітив її погляд. Не відпускаючи її з обіймів, він повільно повернув голову в бік столу, однією рукою недбало торкнувся екрана планшета, і дисплей миттєво згас, поринувши в абсолютну темряву.

— Старі архіви нашої служби безпеки, — його голос не здригнувся ні на міліграм. Він дивився їй прямо в очі, і в цьому погляді не було ані краплі провини — лише безмежна, лякаюча впевненість господаря життя. — Деякі люди приходять до нас, думаючи, що зможуть грати за власними правилами. Вони не розуміють простих речей: якщо ти береш чужі гроші, ти стаєш частиною системи. А система не прощає слабкості чи зради.

Дарина на секунду відчула, як під її ногами зникає підлога. Вона була Софією номер два. Зручною, талановитою, красивою лялькою, якій дозволили злетіти високо в небо лише для того, щоб вона ніколи не забувала, чиїми нитками керують її крила. Але замість крику чи сліз, які так прагнуло випустити її понівечене серце, в -ї свідомості спрацював захисний механізм архітектора. У неї увімкнувся холодний, безжальний розрахунок. Вона підняла куточки губ у тонкій, ледь помітній усмішці, обережно торкнулася його щоки і промовила голосом, в якому не залишилося жодного тремтіння: