24

Осінній дощ за вікнами «Aura Studio» монотонно барабанив по дахах київських будівель, розмиваючи обриси міста в сірому тумані. Проте ні затяжна негода, ні шалений темп роботи над «Південним» більше не могли відвернути Дарину від того липкого відчуття, що в'їлося в її думки останніми днями. Історія з маркерними планшетами не давала їй спокою. Вона перевіряла свій робочий комп'ютер, оглядала власний телефон, намагалася знайти приховані програми чи заклади — абсолютно марно. Система безпеки «Titan Capital», яку налаштували люди Вадима, працювала бездоганно. Вона була прозорою для нього настільки, наскільки це взагалі можливо, і водночас глухою стіною для зовнішнього світу. Він знав про неї все. Кожне її професійне бажання, кожну слабкість, кожну мікрозміну настрою. Ця всеприсутність більше не нагадувала турботу — вона відчувалася як липке, невидиме павутиння, яке повільно затягувалося навколо її шиї. У п’ятницю ввечері робочий тиждень завершився шквалом паперової роботи. Олена зайшла до її кабінету якраз тоді, коли Дарина намагалася розібратися зі складним архітектурним вузлом фасаду. Подруга виглядала занепокоєною — на її обличчі читалося те саме напруження, яке останнім часом не покидало й саму Дарину.

— Ти знову засиджуєшся до ночі, Дарико, — тихо сказала Олена, сідаючи на стілець навпроти та ставлячи на стіл паперовий стаканчик із гарячою кавою. — Вадим тебе не загубить? Ти ж обіцяла принаймні сьогодні повернутися додому до восьмої.

Дарина повільно відклала олівець. Її пальці злегка тремтіли. Вона уважно подивилася на подругу, перевіряючи, чи щільно зачинені двері кабінету.

— Олесю, — її голос пролунав ледь чутно, але в ньому відчувався такий холод і метал, від якого подруга одразу насупилася. — Пам'ятаєш, ми колись обговорювали моє знайомство з Вадимом? Те, як він з'явився три роки тому... прямо під час мого найглибшого падіння з проєктом Зарецького.

Олена здригнулася, відчувши недобре.

— До чого ти ведеш?

— До того, що я почала складати пазл, який ніяк не хотів сходитися, — Дарина підвелася зі стільця і підійшла до панорамного вікна, за яким зимовий Київ тонув у вечірніх вогнях. — Чому «Прайм-Інвест» раптом почала викручувати мені руки саме тоді, коли я була найбільш уразливою? Чому всі юридичні лазівки закривалися з такою точністю, ніби хтось спеціально загнав мене в глухий кут?

— Ти думаєш... — Олена затамувала подих, повільно встаючи з місця. — Думаєш, це все підлаштували?

— Я нічого не думаю, я хочу перевірити те, чого боюсь найбільше, — Дарина обернулася до подруги, і в її очах горів холодний, зосереджений вогонь архітектора, який шукає прихований дефект у несучій стіні. — Мені потрібен доступ до старих реєстрів застав і бенефіціарів фонду «Прайм-Інвест» за той період. Не через відкриті бази, а через ті старі архіви, до яких ти маєш доступ через свої зв'язки у міському кадастрі. Якщо структура власності тих боргів веде до компаній, афілійованих із «Titan Capital» ще до нашої зустрічі... значить, уся моя історія кохання збудована на брехні.

У кабінеті запала важка, гнітюча тиша. Зовні гуркотіли машини, але тут здавалося, що повітря згусло до межі. Олена довго дивилася на Дарину, оцінюючи весь ризик цієї затії. Вона знала, що грати проти корпорації такого рівня — це самогубство. Але вона також бачила, що Дарина вже перейшла точку неповернення.

— Добре, — важко зітхнула Олена, опускаючи погляд. — Я підніму старі архіви й зроблю неофіційний запит через своїх людей. Але це займе кілька днів. І, Дарико... будь ласка, до того часу поводься обережно. Не показуй йому нічого. Якщо твої підозри виправдаються, він не пробачить тобі цього розслідування.

— Я вмію тримати обличчя, Олесю, — гірко посміхнулася Дарина. — Я роками жила під тиском людини, яка знищувала мене зсередини. З Вадимом буде важче, але я мушу знати правду.

За годину вона вже їхала в таксі до пентхауса. Серце калатало в грудях важко і рівно, відраховуючи секунди до зустрічі з чоловіком, якого вона кохала більше за життя і якого тепер боялася більше за смерть. Коли двері квартири відчинилися, її зустрів знайомий теплий запах тютюну, кави та його парфуму. Вадим чекав на неї у вітальні, тримаючи в руках келих вина. Побачивши її бліде обличчя, він одразу підійшов, обережно торкнувся щоки і тепло усміхнувся:

— Ти сьогодні зовсім виснажена, сонечко. Забагато роботи на «Південному»?

Дарина подивилася в його темні, глибокі очі, в яких потопав увесь її світ, і вперше в житті свідомо зробила занадто складний крок: вона притулилася до його грудей, обійняла його за талію і сховала очі від його пильного погляду, шепочучи у відповідь єдину брехню, яка могла її захистити:

— Так, дуже втомилася, Вадиме. Побудь зі мною. Просто побудь зі мною.

Він обійняв її міцно, надійно, закриваючи від усього світу. А вона тихо заплющила очі, відчуваючи, як у грудях разом із теплом зростає крижана стіна недовіри.