23

Наступні тижні перетворилися для Дарини на нескінченне випробування крижаною водою. Зовні все виглядало бездоганно. «Aura Studio» працювала на повну потужність, втілюючи в життя амбітну третю чергу «Південного». Будівельний майданчик унизу гудів, мов гігантський живий організм: важкі бетоновози вишиковувалися в довгі черги вздовж огорожі, басовито гуркотіли підйомні крани, розсікаючи сіре зимове небо, а молоді спеціалісти згорали від прагнення долучитися до культового проєкту столиці. Ім'я Дарини знову лунало на сторінках профільних видань — її називали провідною візіонеркою української архітектури, жінкою, яка зуміла піднятися з попелу й переписати правила гри на ринку. Але за цією блискучою вітриною ховалася зовсім інша реальність. Кожен робочий день супроводжувався виснажливим внутрішнім монологом. Сидячи за кресленнями чи проводячи довгі наради з інженерами, Дарина ловила себе на тому, що піддає сумніву кожне власне рішення: чи це її професійний вибір, чи черговий крок, який хтось дбайливо прорахував для неї наперед? Коли підрядники без єдиного заперечення погодилися на заміну матеріалів на дорожчий європейський профіль, вона замість професійного задоволення відчула лише липкий холодок. Усе давалося занадто легко. Двері, які раніше доводилося пробивати місяцями виснажливих переговорів, тепер відчинялися перед нею самі — варто було лише пролунати назві корпорації «Titan Capital» або з'явитися на зустрічі під захистом людей Вадима. Вона стала полонянкою власного тріумфу. Особливо яскраво це проявилося ввечері середи, коли вона повернулася до пентхауса після важкого дня. У передпокої на неї чекав сюрприз: на мармуровій тумбі лежала елегантна дизайнерська коробка з новими кресленими планшетами та рідкісними архітектурними маркерами, які вона розглядала в інтернет-магазині лише вчора вранці, сидячи у своєму кабінеті. Не вдома. На робочому комп'ютері. Дарина завмерла з пальто в руках. Холодна хвиля покотилася від спини до кінчиків пальців. Вона ні з ким не ділилася цим посиланням. Вона не замовляла ці матеріали. Але Вадим якимось чином знав про кожну її маленьку професійну слабкість, кожну дрібницю, яку вона навіть не озвучувала вголос. Корпорація тримала під контролем не лише її безпеку чи фінанси — вона знала про її життя абсолютно все, до найменшого цифрового сліду. За хвилину з кабінету вийшов Вадим. На ньому була домашня темна сорочка, а в руках він тримав склянку з водою. Побачивши її розгублений погляд на коробку, він тепло, майже батьківськи усміхнувся.

— Твої старі маркери вже стерлися, сонечко, — сказав він м'яким, оксамитовим голосом, підходячи ближче й обережно торкаючись її плеча. — Я помітив це ще на вихідних, коли ти працювала над розрізами фасаду. Не дякуй, ти заслуговуєш на найкращі інструменти. Він дивився на неї з такою щирою, безмежною турботою, що будь-яка інша жінка розплакалася б від щастя. Але всередині Дарини обірвалася якась струна. Це була не просто турбота. Це був тотальний, невидимий простір, у якому для неї не залишалося жодного приватного куточка. Він знав її краще, ніж вона сама себе знала. Він жив у її думках, у її виборах, у її планах. Вона натягнула на обличчя вдячну усмішку, дозволила йому обійняти себе й поцілувати в скроні, але під цим м'яким кашеміровим палтом її тіло здригалося від жаху. Золота клітка виявилася набагато тіснішою, ніж вона думала.