22

Наступні дні перетворилися для Дарини на виснажливу ходу по лезу бритви. Вона продовжувала посміхатися йому за ранковою кавою, дозволяла торкатися себе, відповідала на дотики і водночас почувалася актрисою у виставі, де режисер — той самий чоловік, який зараз ласкаво проводить рукою по її волоссю. Зовні все залишалося бездоганним. Але її внутрішній світ розколовся надвоє. Архітекторка у ній вимагала доказів, креслень, залізобетонної логіки, а жінка — панічно боялася зруйнувати єдине справжнє почуття, яке у неї залишилося після всіх життєвих катастроф. Що, якщо вона помиляється? Що, якщо її параноя — це всього лише відгомін пекла, через яке вона пройшла з Максимом? Вона не наважувалася розмовляти про це ні з ким. Жодна подруга чи колега не мали права знати про цю тріщину в її душі, бо будь-яке зайве слово могло стати небезпечним для них обох. Вадим тримав у своїх руках занадто багато — її студію, її комплекс, її майбутнє. У пентхаусі стояла глибока, щільна ніч. Дарина лежала із заплющеними очима в темряві великого ліжка, прислухаючись до рівного, спокійного дихання Вадима поруч. Його рука лежала в неї на талії — важка, тепла, власницька. У цьому жесті не було насилля, лише абсолютна впевненість у тому, що вона належить йому. Вона обережно, міліметр за міліметром, вислизнула з-під його руки, намагаючись не розбудити. Тихенько ступаючи босими ногами по холодній мармуровій підлозі, вона накинула шовковий халат і вийшла на простору терасу.Звідси, з сорокового поверху, нічний Київ сяяв мільйонами вогнів, нагадуючи гігантську плату з тисячами вивірених схем. Десь там унизу, у темряві, вже заливали бетоном перші поверхи її «Південного». Холодне передзимнє повітря різко вдарило в легені, трохи протверезмлюючи розпечену від думок голову. Дарина спирівся руками на скляну огорожу, дивлячись у темряву. Вона любила його. До болю, до тремтіння в колінах, до повної втрати себе. Але тепер це кохання отруювалося липким страхом. Вона крутила в голові думки про себе, про їхнє спільне життя і розуміла: щось тут не так. Він кохав її, але він щось приховував. Величезну, небезпечну таємницю, яка тримала її на короткому повідку. За спиною пролунав тихий, ледь чутний звук кроків. Двері на терасу м'яко відчинилися. Тепле повітря з квартири змішалося з нічним вітром, а за хвилину її плечі вкрило важке, кашемірове пальто Вадима. Його руки м'яко обняли її ззаду, притискаючи до його грудей.

— Ти знову не спиш, сонечко, — його голос пролунав тихо й проникливо, розрізаючи нічну тишу. У ньому не було й натяку на сон чи роздратування — лише нескінченна, тривожна турбота. — Холодно стояти тут одній. Що тебе тривожить? Скажи мені.

Дарина замручилася, відчуваючи, як його тепло знову повільно розтоплює кригу в її грудях. Вона закрила очі, притулившись головою до його плеча, і тихо промовила, ховаючи правду за єдиною можливою маскою:

— Просто думаю про масштаб проєкту, Вадиме. Іноді мені здається, що ця висота занадто велика для мене.

Вадим міцніше притиснув її до себе, торкнувшись губами її холодного лоба, і його голос прозвучав як обітниця, від якої в крові застигав мороз:

— Не бійся висоти, моя маленька архітекторко. Навіть якщо ти оступишся, я завжди впіймаю тебе раніше, ніж ти торкнешся землі.

Вона мовчала, дивлячись на вогні нічного міста. Вона знала, що він її впіймає. Але вперше в житті це усвідомлення приносло не порятунок, а жах.