21

Тиждень за тижнем будівельний майданчик «Південного» стрімко змінював обличчя Подолу. Роботи йшли з випередженням графіку, державні комісії підписували папери без єдиного зауваження, а ім'я Дарини знову звучало в профільних архітектурних виданнях як приклад блискучого професійного камбеку. Здавалося б, жити й радіти. Але те маленьке, невидиме зернятко сумніву, яке зародилося в її голові того вечора, не зникло — воно почало потроху проростати у тиші її нових ночей. Вона сиділа за своїм масивним столом в «Aura Studio», розглядаючи свіжі зразки фасадного скла на тлі денного світла, але перед очима замість креслених ліній чомусь знову і знову спливала та випадкова фраза юриста «Titan Capital», яку вона почула тижнем раніше під час підписання спільних актів: «Ми заблокували активи „Прайм-Інвест“ за два дні до того, як ви подали скаргу... шеф усе прорахував завчасно». За два дні до. Ці слова крутилися в голові, як заєць у колесі. Тобто тоді, коли Вікторія ще тільки принесла їй папери про заблокований комунікаційний коридор, коли Дарина сиділа в кабінеті й ледь не плакала від безсилля перед обличчям нової катастрофи, Вадим вже знав про це. Він знав про загрозу задовго до того, як вона зателефонувала йому з тремтячим від обурення голосом на шістдесятий поверх. Він не був заскочений зненацька. Він просто чекав. Чекав, коли вона прийде до нього по допомогу. Чекав, коли вона вкотре відчує себе слабкою, беззахисною пішакою у великій грі, а його — своїм єдиним рятівником, богом і володарем її долі. Дарина різко відкинулася на спинку шкіряного крісла, дивлячись на білу стелю кабінету. У грудях захиталося липке, гаряче відчуття обману. Чи була ця криза з кадастром справжньою випадковістю? Чи, може, хтось навмисно підкинув цю міну в старі папери Зарецького, щоб створити штучну бурю, в якій вона потоне, аби потім із вдячністю припасти до його грудей? Увечері вона повернулася до пентхауса з відчуттям того, що під її ногами хитається підлога. Вадим уже чекав на неї. Як і завжди, квартира зустріла її м'яким приглушеним світлом, запахом кави та його парфуму. На ньому була біла сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком, рукави якої були недбало закочені до ліктів, оголюючи міцні передпліччя. Він готував вечерю на кухонному острові — щось легке, італійське, бездоганно знаючи всі її гастрономічні вподобання. Його турбота була настільки бездоганною, що в цьому досконалому світі починало бракувати повітря.

— Ти сьогодні блідіша, ніж зазвичай, сонечко, — сказав він тихим, оксамитовим голосом, обертаючись до неї. У його руках був келих сухого білого вина. Він повільно підійшов, простягнув їй келих, і його пальці навмисно, пестливо торкнулися її долоні — теплі, сильні, знайомі до останньої клітинки. — Навантаження на «Південному» занадто велике? Може, перенесемо презентацію другої черги на наступний місяць? Я можу вирішити це одним дзвінком. «Одним дзвінком». Кожне його слово тепер звучало інакше. За ним відчувалася не просто підтримка, а абсолютна, тотальна влада над її життям. Дарина взяла келих, дивлячись у його темні, глибокі очі. У них не було й тіні фальші — лише чиста, непідробна турбота. Він дивився на неї з таким трепетом, ніби вона була найдорожчим скарбом у всесвіті. І від цієї двоякості ставало по-справжньому моторошно. Вона кохала його до запаморочення, але водночас бачила біля свого горла золотий ніж.

— Усе добре, Вадиме, — змусила вона себе м'яко усміхнутися, ховаючи спантеличеність за ковтком терпкого вина. — Просто довгий день у проєктному відділі.

Він підійшов ще ближче, скорочуючи відстань до мінімуму. Обернув руку навколо її талії, обережно взяв за підборіддя, піднімаючи обличчя до себе, і вдихнув її запах, перш ніж накрити її губи своїми. Поцілунок був ніжним, повільним, гіпнотичним — таким, що в неї на секунду вибивало ґрунт з-під ніг і стирало будь-які думки, крім сліпого, тваринного потягу до нього.

— Ти не повинна витягувати все на собі, кохана, — прошепотів він просто їй у губи, притискаючи до себе так міцно, що між ними не лишалося жодного міліметра повітря, ніби намагаючись розчинити її у собі. — Я тут для того, щоб оберігати тебе від будь-яких штормів. Замкни цей офіс у своїй голові, коли ти зі мною. Добре? Скажи мені, що ти довіряєш мені повністю.

Вона заплющила очі, відчуваючи біля самого серця шалений стукіт власних кроків. Її тіло плавилося від його тепла, підкорюючись цій хмільній безпеці. Але десь на самому дні свідомості отруйне зернятко сумніву вже пустило коріння. Вона знала правду. Цей чоловік ніколи не випустить її зі своїх рук. Навіть якщо для цього довелося спочатку влаштувати шторм, у якому вона ледь не загинула, щоб потім власноруч витягти її на свій золотий берег. Це було справжнє, божевільне кохання, що дарувало крила — і водночас акуратно, турботливо забивало в них золоті цвяхи.