15

Листи від «АрхБуд-Груп» лягли на стіл о десятій ранку. Звичайний корпоративний тиск, стандартні погрози судами, викривлені екологічні норми. Але для Дарини кожен такий папірець спрацьовував як тригер. У пам'яті миттєво спливали місяці, коли Максим підсунував їй фальшиві договори, посміхаючись у вічі й одночасно плануючи, як знищити її студію разом із її сестрою. Вона сиділа за робочим столом, відчуваючи, як у грудях повільно затягується липкий, знайомий вузол тривоги. Це був не просто страх перед конкурентами. Це був глибший, хронічний страх перед будь-якою владою чоловіка над її життям. Навіть зараз, коли Вадим був поруч, у її підсвідомості сидів голос: «Ти знову залежна. Ти знову беззахисна, просто зараз твоїм захистом керує інший господар». Двері відчинилися. Вадим зайшов без стуку, тримаючи в руках дві кавові чашки. Він одразу помітив, як вона тримається за край стільця, і як її погляд застиг на паперах.

— Я бачу, їхні юристи вирішили взяти нас на понт, — сказав він рівно, ставлячи чашку на стіл. — Один дзвінок моїй службі безпеки — і за кілька годин ми викопаємо на бенефіціарів «АрхБуд-Груп» стільки компромату, що вони закридуються до кінця тижня. Тобі достатньо кивнути, Дарино. Я зроблю це за секунду.

Ці слова, сказані з повною впевненістю, замість полегшення чомусь викликали в Дарині різкий внутрішній протест. Вона різко підняла очі. У її погляді не було вдячності — лише холодна, майже колюча настороженість.

— І знову ти вирішуєш усе за мене, — її голос пролунав різкіше, ніж вона планувала. Вона різко встала з-за столу. — Знову твої люди, твої ресурси, твоя безпека! Вадиме, ти хоч розумієш, що для мене це означає? Я втомилася бути трофеєм! Я втомилася від того, що за моєю спиною завжди стоїть хтось сильніший, хто має право одним дзвінком закрити мої проблеми. Якщо я зараз дозволю тобі вирішити це твоїми методами, чим я відрізняюся від того стану, коли я була просто іграшкою в руках Максима?

У кімнатівиморозилося повітря. Вадим завмер. Чашка так і залишилася в його руці. Його темні очі звузилися, уважно вивчаючи її обличчя — бліде, напружене, переповнене застарілим болем і страхом втратити остантки власного «я». Він не образився. Він надто добре розумів, з якими привидами вона бореться щодня.

— Ти думаєш, я пропоную тобі сісти в клітку? — запитав він тихо, але від цього голосу в кімнаті стало тісно. Він повільно поставив чашку на стіл, не зводячи з неї очей. — Ти думаєш, я хочу зробити тебе залежною? Дарино, отямся. Я пропоную тобі інструмент. А як ним скористатися — твоє рішення. Але якщо ти хочеш воювати сама... добре. Воюй. Тільки не звинувачуй мене в тому, що я намагаюся вберегти тебе від кутів, про які ти сама ще не знаєш.

Він розвернувся і мовчки вийшов із кабінету, зачинивши за собою двері так само тихо, як і зайшов. Наступні чотирнадцять годин Дарина провела у стані шаленого емоційного виснаження. Вона не просто шукала помилки в документах «АрхБуд-Груп» — вона доводила сама собі, що вона чогось варта. Разом із головним інженером вони перекопали старі містобудівні норми, знайшовши критичні прорахунки конкурентів у комунікаціях. Ближче до ночі вона сформувала нищівний технічний звіт. Вона зробила це сама. Але всередині не було тріумфу — лише порожнеча й гіркий присмак самотності, який вона сама ж і спровокувала.