13

Пентхаус зустрічав їх глибокою, м'якою тишею. За панорамним склом розгорталося нічне місто, залите мільйонами вогшів, але тут, на висоті тридцятого поверху, гул мегаполіса стихав до ледь чутного фонового шепоту. Вадим зачинив важкі двері, зняв пальто і обережно допоміг Дарині позбутися верхнього одягу. На її обличчі все ще читалася втома останніх годин, а в очах застиг той самий відгомін адреналінового шоку після вечірньої сутички біля архіву. Він провів її до просторої вітальні, посадив на м'який диван і налив у кришталевий келих трохи води.

— Випий, — його голос звучав м'яко, позбавлений колишньої владної різкості.

Дарина взяла келих холодними пальцями, зробила кілька ковтків, відчуваючи, як подих поступово стає рівнішим. Вона опустила погляд на свої руки, а потім повільно перевела його на Вадима, який сидів поруч, не зводячи з неї тривожних, темних очей.

— Знаєш, коли я сьогодні стояла біля того архіву і побачила цього чоловіка з металом у руках... у мене перед очима промайнув не лише цей вечір, — тихо почала вона, і голос її ледь тремтів. — Мені раптом згадався той день, п'ять років тому, коли ми тільки починали «Aura Studio».

Вадим уважно слухав, не перебиваючи. Він мовчки торкнувся її долоні, зігріваючи її своєю рукою.

— Максим тоді здавався таким упевненим, таким надійним партнером, — гірко усміхнулася Дарина, дивлячись кудись крізь простір. — Ми сиділи в маленькій кав'ярні біля університету, підписували перші папери на оренду жахливого підвального приміщення. Я вірила кожному його слову. Мені здавалося, що весь світ відкритий перед нами. А він уже тоді, мабуть, прораховував, як закласти мої майбутні підписи під своїми кредитними аферами.

Вона заплющила очі, ніби намагаючись стерти цей спогад, але він розгортався перед нею з болісною чіткістю.

— Найстрашніше було навіть не те, що він крав гроші чи зраджував із моєю власною сестрою, — її голос став ледь чутним шепотом. — Найстрашніше було усвідомлювати, що я сама роками вибудовувала навколо себе цю ілюзію безпеки. Я дозволяла йому вирішувати, я віддавала йому документи, я вірила, що жінка в архітектурі обов'язково потребує чийогось «сильного плеча», яке виявилося просто зашморгом. Саме тому сьогодні я так шалено рвалася їхати туди самостійно. Я хотіла довести собі, що я більше не жертва. Що я можу сама.

Вадим повільно пересів ближче, обережно обійняв її за плечі і притиснув до своїх грудей. Його дотик був теплим, непохитним і абсолютно безпечним.

— Ти ніколи не була жертвою, Дарино, — промовив він низько й переконливо, зариваючись пальцями в її волосся. — Ти просто була митцем, який дивився на світ крізь призму довіри, а навколо тебе крутилися хижаки. Але дивись на нас тепер. Ти знищила їхній бізнес своїм талантом і своєю презентацією. А від фізичної загрози... дозволь мені захищати тебе. Це не робить тебе слабкою. Це робить нас командою.

Дарина відчула, як внутрішня крижана стіна, яку вона так ретельно зводила останній тиждень, остаточно дає тріщину. Усі страхи, сумніви й тягар минулого розчинялися в цих міцних обіймах. Вона вперше за довгі роки дозволила собі заплакати — тихо, без істерик, випльовуючи весь той біль, який носила в собі. Вадим мовчав, дозволяючи їй виплакати все до кінця. Він лише міцніше тримав її, знаючи, що цього разу жоден ворог не зможе до неї дотягнутися. Коли буря всередині вщухла, Дарина підняла голову, дивлячись йому просто в вічі. У її погляді більше не було ні страху, ні хижної недовіри — лише глибоке, зріле розуміння. Вона простягнула руку й ніжно торкнулася його щоки.

— Дякую, що був там, Вадиме, — прошепотіла вона.

Він легко усміхнувся, схилився до неї і повільно, ніжно поцілував у губи — без поспіху, без тиску, даруючи їй те відчуття абсолютного спокою, якого вона була позбавлена все своє життя. Що б не готував їм новий день у великому бізнесі, тепер вони зустрінуть його разом.