7

Вечірнє сонце заливало шістдесятий поверх м'яким, бурштиновим світлом, розмальовуючи довгі тіні на матовій поверхні кам'яного столу. Шум мегаполіса там унизу, за тришаровим панорамним склом, здавався глухим і далеким гудінням прибійного моря, що більше не могло зачепити чи тривожити їхній спокій. Дарина сидiла у глибокому шкіряному кріслі біля вікна, спостерігаючи, як на вулицях загоряються перші крижані вогні ліхтарів та автомобільних фар. Усередині неї панувала дивовижна, майже кришталева тиша. Той важкий багаж образ, зради та постійного страху перед завтрашнім днем, який вона роками тягнула на власних плечах, зник безслідно, залишивши по собі лише прозору, вивірену даль. Вадим стояв біля високого скляного столика збоку, зосереджено наливаючи у прозорі келихи витриманий віскі. Його рухи були чіткими, плавними та впевненими — такими ж, як і всі його рішення цього дня. Поставивши один із келихів перед Дариною, він не сіл навпроти, а обійшов стіл і опустився на підлокітник її крісла, ледь торкаючись плеча.

— Ти все ще думаєш про нього? — запитав він тихо, уловлюючи кожну зміну її міміки.

Дарина зробила легкий ковток із келиха. Напій розлився приємним, обпалюючим теплом по тілу. Вона повільно підняла погляд на Вадима, зустрічаючись із його темними, сповненими непохитної сили очима.

— Зовсім ні, — відповіла вона щиро, і в її голосі не було ані краплі фальші чи сумніву. — Мені дивно інше. Як я могла бути такою сліпою? Роками вірити людині, яка бачила в мені лише інструмент для збагачення, і водночас не помічати того, хто мовчки тримав небо над моєю головою.

Вадим злегка посміхнувся, торкнувшись пальцями її темного волосся. У цьому русі не було власності — лише глибока повага і ніжна турбота, яку він приховував за маскою байдужого аналітика довгі два роки.

— Ти була зайнята творінням, Дарино, — відповів він спокійно. — Ти будувала міста, мріяла про зелену урбаністику, жила своїми проєктами. Тобі просто потрібен був час, щоб вирости й розгледіти справжнє підробку. Але тепер цей етап закритий назавжди. Що ти плануєш робити з «Aura Studio»?

Дарина замислилася на секунду, а потім її обличчя осяяла та сама впевнена, натхненна посмішка, яку Вадим колись закохався ще в тому старому, пропахлому розчинною кавою офісі.

— Ми змінимо концепцію, — її голос зазвучав дзвінко й твердо. — Ніяких компромісів із дешевими замовниками чи сірими «коробками» під тиском шахраїв. Студія перейде під повне управління «Titan Capital», але творча свобода залишиться за мною. Ми створимо новий стандарт для всієї архітектурної галузі країни. Почнемо з того житлового комплексу «Південний», через який усе й почалося.

— Чудовий вибір, — Вадим схвально кивнув, підводячись із підлокітника. Він простягнув їй руку, допомагаючи підвестися з крісла. — Значить, завтра вранці ми підписуємо оновлені контракти. Але сьогодні робота закінчена. У нас є дещо важливіше.

Дарина здивовано припідняла брови, відчуваючи, як його сильна рука впевнено притягує її до себе, не залишаючи між ними жодного сантиметра простору.

— І що ж саме? — прошепотіла вона, задихаючись від близького запаху його парфумів і того жагучого погляду, яким він пропалював її наскрізь.

— Ми йдемо вечеряти, — відповів він із легким присмаком усмішки на губах, нахиляючись ближче. — Без ділових звітів, без аудиторів, без минулого. Тільки ти, я і місто, яке тепер належить нам двом.

Він нахилився і м'яко, але наполегливо торкнувся її губ. Цей поцілунок не був схожий на хаотичні, примітивні пориви Максима — він був глибоким, розміреним і обіцяв абсолютну безпеку. Дарина заплющила очі, обіймаючи його за шию, і вперше за довгі роки відчула себе на своєму місці. Позаду залишилися зламані долі ворогів, розбиті ілюзії та фальшиві клятви. Попереду лежала висота, де дихалося легко, вільно і безстрашно.