4

Дарина глибоко вдихнула прохолодне повітря, що просочувалося крізь прочинену кватирку, і твердим рухом витягла з кишені пальто телефон. Повільного тремтіння в пальцях більше не було. Не вагаючись ані секунди, вона натиснула зелену кнопку, одразу переводячи розмову на гучний зв'язок.

— Дарино! Де ти чорт бродяги ходиш?! — з першої ж секунди заволав у трубці зірваний, істеричний голос Максима. На задньому плані чулося нервове стукання пальців по дереву і приглушене сапання. — У мене зривається угода століття! Терміново скинь гроші на основний рахунок або підпиши ті папери щодо нерухомості, про які ми говорили вчора ввечері! Ти зобов'язана нам допомагати, чуєш?! Через твої дитячі істерики летить до біса весь бізнес!

Від цього кричущого цинізму Дарину знову ледь не нудило. Навіть зараз, коли його брудна зрада і спроба пограбування спливли на поверхню, він продовжував розмовляти з нею тоном власника життя, намагаючись перекласти всю провину на її плечі. Вадим сидів поруч абсолютно незворушно. Він лише злегка підняв брову, спостерігаючи за реакцією жінки, а в його темних очах читалася холодна, зважена підтримка хижака, який дав своїй самиці самостійно добити здобич. Дарина більше не тремтіла. Голос її звучав рівно, спокійно й крижано:

— Твоє «майбутнє», Максиме, остаточно закінчилося вчора ввечері, коли я зайшла до власної спальні й побачила тебе у моїй білизні в обіймах моєї власної сестри.

У трубці повисла мертва, оглушлива тиша. Здавалося, на другому кінці дроту Максим навіть перестав дихати від несподіванки. Усі його заготовлені маніпуляції, крики та погрози розсипалися на порох об цей спокійний, чеканний тон.

— Що... що ти сказала? — голос Максима різко втратив колишню наглість, перетворившись на розгублений, майже верескливий шепіт. — Ти про що взагалі плетеш? Які справи? Який концерт? Дарино, ти що, з глузду з'їхала?

Але виправдовуватися далі він не встиг. Телефон у його руках, схоже, різко вирвала Катя. У динаміці пролунав різкий, верескливий і сповнений липкої паніки голос молодшої сестри:

— Дарино! Подруго... тобто, сестричко! Ти все не так зрозуміла! Це просто... це був жарт! Маскарад! Ми просто випили зайвого, ну ти ж знаєш Максима, він такий поривчастий... Ти не можеш кинути нас напризволяще! Як ти собі це уявляєш?! Нам потрібні ці гроші, наші рахунки чомусь заблоковані, банк вимагає якісь безглузді підтвердження... Ти що, заблокувала наші картки?! Ти не маєш права!

Слухати цей жалюгідний лемент було гидко. У цьому голосі не було ані краплі щирого каяття чи сорому — лише первозданний страх перед тим, що їхнє солодке, дармове паразитування на її чужому горбі щойно скінчилося раз і назавжди.

— Право? — тихо і з неприхованою зневагою перепитала Дарина. — Ви жили у моїй квартирі, їли за мій рахунок, користувалися моїми речами, витягували з мене гроші під виглядом «розвитку перспективного бізнесу», а за спиною готували нотаріальне переоформлення моєї нерухомості, щоб продати все і втекти за кордон? Ви називаєте це «правом»? Вважайте, що моя благодійність закрита назавжди. З цієї хвилини ви — чужі мені люди. А щодо рахунків... раджу терміново шукати хороших адвокатів. Вони вам знадобляться на найближчих судових засіданнях.

— Дарино! Стривай! Дарино, благаю... — верещала Катя в трубку, але Дарина не стала дослуховувати цей брудний потік. Одним різким рухом вона натиснула червону кнопку, назавжди відсікаючи їхні голоси від свого нового життя.

Телефон випав із її пальців на мармуровий столик із глухим стукотом. Вона відкинулася на спинку дивана, заплющивши очі. Жодних сліз більше не було. Усередині утворилася кришталева, прозора порожнеча, яку повільно заповнювало відчуття абсолютної свободи.

— Ти впоралася блискуче, — тихо промовив Вадим, обережно торкнувшись її плеча і проводячи теплими пальцями по шкірі. — Вони щиро вірили, що тримають тебе на гачку вічно. Але паразити завжди втрачають пильність, коли вважають жертву слабкою. Тепер почнеться справжня гра за їхніми ж правилами.

— Що вони робитимуть далі? — Дарина відкрила очі й подивилася на нього з холодним, тверезим інтересом.

— Панікуватимуть, — ледь помітно посміхнувся Вадим. — Без грошей, без доступу до твоїх рахунків, із величезною купою боргів «Innovate Group», які Максим понабирав на підставні фірми під заставу повітря, вони дуже швидко зрозуміють, що опинилися біля розбитого корита. Їхнє «успішне майбутнє» розсиплеться на тлі перших же судових позовів від кредиторів. А отже, вони спробують зробити останній відчайдушний крок: прийти до тебе особисто, влаштувати дешеву істерику, тиснути на жалість або погрожувати.

Дарина гірко й упевнено хитнула головою:

— Нехай спробують з'явитися на порозі. У моєму житті для них більше немає дверей.

— І ніколи не буде, — твердо підтвердив Вадим, повільно підводячись із дивана та поправляючи манжети сорочки. Його рухи були вивіреними, спокійними, сповненими прихованої сили людини, яка контролює кожну секунду ситуації. — А тепер слухай мене, Дарино. Сьогодні ти відпочиваєш тут, у повній безпеці. Мені потрібно особисто вирішити кілька питань у «Titan Capital» і остабілізувати твої корпоративні активи в «Aura Studio». За годину сюди підніметься моя помічниця — вона привезе тобі одяг, нові документи та все необхідне. А завтра ми разом повернемося в офіс. Але вже на зовсім інших, вищих умовах. Дарина здивовано примружила очі, намагаючись повністю осягнути масштаби того, що розгорталося навколо неї. Назва «Titan Capital», яку він згадав мимохідь, лунала в її пам’яті дуже чітко. Це була легендарна, закрита інвестиційна корпорація-гігант, яка скуповувала найкращі архітектурні та дизайнерські бюро країни, диктуючи ринку жорсткі правила. І той самий «скромний колега» Вадим... виявляється, усе це очолював?