2

Холодний осінній вітер гуляв порожнім парком, розганяючи залишки жовтого листя по мокрому асфальту, але Дарина більше не відчувала фізичного холоду. Тепло рук Вадима — сильних, упевнених і до болю гарячих — створювало навколо неї невидимий, міцний купол, що відгороджував від усього зовнішнього світу, який ще хвилину тому здавався єдиним всесвітом, а тепер розсипався на пил. Вона повільно відвела погляд від його темних очей, у яких усе ще бушувала прихована, але відчутна буря, і озирнулася на автомобіль. Розкішний чорний позашляховик із глибоким тонуванням скла виглядав майже сюрреалістично тут, на околиці звичайного спального району.

Вадим помітив її розгублений погляд і злегка пом'якшив обличчя, хоча хватка його долоень на її плечах лишалася непохитною.

— Сідай у машину, Дарино, — його голос звучав тихіше, але в кожному звуці бриніла та сама залізна внутрішня влада, яка чомусь не лякала, а вперше за довгий час дарувала дивне, майже сліпе полегшення. — Ти зовсім змерзла. Нам потрібно поговорити. Там, де тепло і де нас ніхто не побачить.

Він обережно, немов боячись порушити її крихку рівновагу, підвів її з мокрої лавки. Широка чорна парасоля надійно вкривала їх від дощу, що повільно перетворювався на затяжну осінню мжичку. Вони підійшли до авто; водій на передньому сидінні, який досі не виходив і лише непомітно контролював обстановку через дзеркало заднього виду, ввічливо натиснув кнопку розблокування дверей.

Задній салон зустрів Дарину оббивкою з м’якої перфорованої шкіри, ледь вловимим, витонченим ароматом дорогого чоловічого парфюму та м’яким, приємним теплом кондиціонера. Вадим акуратно влаштував її на сидінні, сам зайняв місце поруч і лише кивнув водієві:

— Рушай.

Позашляховик плавно й безшумно відійув від узбіччя, виїжджаючи на центральний проспект, який сяяв від розмитих вогнів нічних ліхтарів та дощових крапель на вітровому склі.

Дарина сиділа, втиснувшись у кут сидіння і міцно обхопивши себе руками за плечі. Перед внутрішнім зором знову і знову проносилася та страшна, брудна картинка з їхньої квартири. Голос сестри та слова Максима дзвеніли у вухах настирливим, отруйним жалом: «тупа... зручний гаманець... нотаріальне переоформлення...». Горло знову спахнуло різким болем. Гарячі сльози підступили до очима, і вона різко закрила обличчя долонями, намагаючись не видати звуку. Її плечі дрібно тремтіли.

Вадим не став засипати її банальними втіхами чи порожніми фразами про те, що «все налагодиться». Він чудово знав ціну таким словах. Натомість він просто пересів ближче, узяв її за плечі і повільно, але невідступно притягнув до себе, дозволивши їй сховатися, уткнутися обличчям у його дорогий, пропахлий свіжістю дощу й тютюном піджак.

— Плач, — прошепотів він просто над її вухом, і цей низький, оксамитовий тон пробив усі її захисні бар'єри. — Виплач усе, що тримала роками. Не стримуй себе. Я тут. Я тримаю тебе.

І Дарина здалася. Вона плакала так відчайдушно, виливаючи весь накопичений біль, усю гіркоту зради й приниження останніх годин, вп'явшись пальцями у лацкани його сорочки. Вадим сидів нерухомо, лише час від часу торкаючись губами її волосся, дозволяючи цій істериці вийти назовні до останньої краплі. Він чекав. Він знав, що за цим штормом неминуче прийде інша стадія — холосне усвідомлення і жага до справедливості. Минуло близько години, перш ніж дихання Дарини дещо вирівнялося. Вона повільно відсторонилася, зніяковіло витираючи мокрі щоки тильною стороною долоні та дивлячись на власне бліде відображення у затьмареному склі дверей. Макіяж був повністю розмазаний, волосся спуталося, а в очах застигла глибока, майже хвороблива виснажливість.

— Вибач... — її голос звучав жахливо хрипко. — Я не повинна була... Але скажи мені правду: чому ти взагалі опинився там? Звідки ти міг знати, де я і що відбувається?

Вадим не відвів погляду. Його темні очі дивилися на неї з такою щирістю, перемішаною з власним болем, що в Дарині на секунду майнула тінь сумніву.

— Я їхав по справах неподалік від твого будинку, — спокійно відповів він (і це була формальна правда — він дійсно їхав повз, знаючи її маршрути завдяки власній параноїдальній звичці тримати її під наглядом). — Побачив твій автомобіль на парковці, хотів зайти привітатися, а потім... помітив відчинені двері та світло. Я піднявся, Дарино. І почув достатньо, щоб зрозуміти, якими сліпими й нікчемними були ті люди біля тебе.

Дарина гірко й безрадісно хмикнула, переводячи погляд на вікно. У цей момент важкий позашляховик повільно зупинився біля підземного паркінгу елітного житлового комплексу в центрі столиці — місця, де квадратний метр житла коштував дорожче, ніж уся її студія разом із проєктами за кілька років.

— Це... куди ми приїхали? Мені потрібно додому... Хоча ні. Я не можу туди повернутися. Там вони. Їхні речі. Їхній цинізм і сміх.

— Додому ти сьогодні не повернешся, — категорично відрізав Вадим тоном, який виключав будь-які дискусії. — Це мій пентхаус. Тут ти в абсолютній безпеці. Ніхто не знає про це місце, ніхто сюди не сунеться. Піднімемося нагору, ти вип’єш чаю, трохи прийдеш до тями, а завтра... завтра ми почнемо розгрібати це лайно зовсім іншими методами.

Дарина хотіла запротестувати. Вона хотіла сказати, що це занадто, що вона знає його лише як мовчазного колегу з сусіднього відділу бізнес-центру, який інколи допомагав їй з аналітикою тендерів. Але її внутрішній ресурс був вичерпаний до останньої краплі. Вона мовчки кивнула, дозволивши йому допомогти їй вийти з машини. Коли безшумний ліфт доставив їх на верхній поверх, перед очима розгорнулася велична панорама нічного міста, що тонуло в мільйонах вогнів під передсвітанковим небом. Вадим провів її до простого, але неймовірно зручного дивана біля панорамного скла, сам зняв піджак, закачав рукави білої сорочки і мовчки зник на кухні, даючи їй кілька хвилин побути наодинці з власними розваленими думками. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи в руках чашку гарячого ромашкового чаю та легкий кашеміровий плед, яким дбайливо і майже невагомо вкрив її плечі.