2

Холодний осінній вітер гуляв порожнім парком, розганяючи залишки листя асфальтом, але Дарина більше не відчувала криги. Тепло рук Вадима — сильних, упевнених, до болю гарячих — ніби створювало навколо них невидимий купол, захищаючи від усього світу, що щойно розсипався на шматки. Вона повільно відвела погляд від його темних очей, у яких усе ще бушувала неосяжна буря, і озирнулася на автомобіль. Розкішний чорний позашляховик із темним тонуванням скла здавався чимось фантастичним тут, на околиці звичайного спального району. Вадим помітив її знтемований погляд.

— Сідай у машину, Дарино, — його голос звучав уже тихіше, але в кожному звуці відчувалася залізна, непохитна влада, яка чомусь не лякала, а дарувала дивне полегшення. — Ти змерзла. І нам потрібно поговорити. Там, де тепло.

Він обережно, наче боячись зламати її крихку рівновагу, підвів її з мокрої лавки. Парасоля в його руці надійно вкривала її від дощу, що набирав обертів. Вони дійшли до авто; водій на передньому сидінні, який досі не виходив і непомітно спостерігав за ситуацією в дзеркало заднього виду, ввічливо натиснув кнопку відкриття дверей. Задній салон зустрів Дарину розкішним шкіряним оздобленням, ледь вловимим ароматом дорогого чоловічого парфуму та приємним теплом. Вадим акуратно влаштував її на сидінні, сам сів поруч і кивнув водієві: — Рушай. Автомобіль плавно й безшумно рушив з місця, виїжджаючи на центральний проспект, який уже блищав від нічних ліхтарів і дощових крапель. Дарина сиמהла, притиснувши долоні до грудей, усе ще тримаючи в пам'яті ту страшну картину з квартири. Слова сестри й Максима дзвеніли у вухах настирливим жалом: «тупа... зручний гаманець... нотаріальне переоформлення...». Сльози знову підступили до горла, гарячі й солоні. Вона закрила обличчя руками, намагаючись стримати новий спалах ридань, але плечі тремтіли. Вадим не став говорити чергових банальних втіх на кшталт «усе буде добре». Він просто простягнув руку, узяв її за плечі і м’яко, але невідступно притягнув до себе, дозволивши їй сховатися, втупитися обличчям у його дорогий, пропахлий дощем і тютюном піджак.

— Плач, — прошепотів він зовсім близько біля її вуха, і від цього низького, оксамитового голосу шкірою побігли мурахи. — Виплач усе. Не тримай це в собі. Я тут. Я тримаю тебе. І Дарина здалася. Вона плакала так відчайдушно, виливаючи весь біль, усю зраду й приниження останніх годин, чіпляючись пальцями за його лацкани, поки за вікном проносилися розмиті вогні нічного міста. Вадим сидів нерухомо, лише зрідка торкаючись губами її волосся, дозволяючи цій бурі вийти назовні. Він чекав. Він знав, що після цього шторму прийде час для зовсім інших дій. Минув майже година, перш ніж дихання Дарини вирівнялося. Вона трохи відсторонилася, зніяковіло витираючи сльози тильною стороною долоні та дивлячись на власне відображення у дзеркальному склі дверей. Її макіяж був повністю зіпсований, волосся розпатлане, а в очах застигла глибока, виснажлива втома.

— Вибач... — її голос звучав жахливо хрипко. — Я не повинна була... ти взагалі чому опинився там? Звідки ти знав?

Вадим сидів поруч, не зводячи з неї погляду. У його темних очах більше не було люті — лише безмежна, майже гіпнотична ніжність. Він дістав з кишені охайну тканинну хустинку і простягнув їй.

— Я їхав повз твій дім, — збрехав він так спокійно і впевнено, що неможливо було засумніватися. Хоча анітрохи не збрехав про те, що три роки слідкував за кожним її рухом із найближчої тіні. — Побачив твоє авто, хотів привітатися, а потім... помітив світло у вікнах і те, що твої двері були прочинені. Я піднявся, Дарино. І почув достатньо, щоб зрозуміти, якими сліпцями були ті люди, які тебе оточували. Дарина гірко усміхнулася, дивлячись у вікно. Автомобіль зупинився біля високого, футуристичного будинку в центрі міста — у найдорожчому житловому комплексі столиці, де вартість однієї квартири дорівнювала річному бюджету її студії.

— Це... куди ми приїхали? Мені потрібно додому. Хоча... ні, я не можу туди повернутися. Там вони. Їхні речі. Їхній цинізм.

— Додому ти більше не повернешся, принаймні сьогодні, — відрізав Вадим тонном, який не передбачав заперечень. — Це мій готельний пентхаус. Тут безпечно. Ніхто тебе не турбуватиме. Піднімемося нагору, вип’єш гарячого чаю, заспокоїшся, а завтра... завтра ми почнемо вирішувати це питання зовсім інакше.

Дарина хотіла заперечити, сказати, що це занадто, що вона ледь знає його — лише як мовчазного колегу з сусіднього столу в офісі, який час від часу допомагав їй з аналітикою для великих тендерів. Але сил на опір не залишилося. Вона мовчки кивнула, дозволивши йому допомогти їй вийти з машини. Коли вони піднялися на верхній поверх на швидкісному ліфті, перед очима відкрилася панорама нічного міста, що сяяло мільйонами вогнів під ранковим передсвітанковим небом. Вадим провів її до затишного дивана біля панорамного вікна, сам зняв піджак, закачав рукави білосніжної сорочки і пішов на кухню, залишаючи її наодинці з її думками. За кілька хвилин він повернувся з чашкою гарячого ромашкового чаю та м’яким теплим пледом, яким дбало укутав її плечі.

— Пий, — сказав він, сідаючи навпроти неї на низький столик, дивлячись знизу вгору з таким виразом обличчя, ніby перед ним була найкрихкіша коштовність у світі. — Ти сильна, Дарино. Я завжди захоплювався тим, як ти гориш своєю справою, як тягнеш на собі цей бізнес і при цьому залишаєшся такою... справжньою. Вони не варті й хвилини твого болю.

Дарина підняла на нього втомлені, але вже дещо ясніші очі. У світлі перших променів сонця, що пробивалися крізь хмари над містом, профіль Вадима здавався різким, владним і водночас неймовірно привабливим. У ньому зовсім не лишилося того забитого «офісного планктону», до якого всі звикли в студії. Цей чоловік випромінював силу, перед якою хотілося схилити голову.