24 Жанна

Я накриваю на стіл, хоч і не мала такого наміру. Просто руки самі тягнуться до шафки з тарілками, до чайника. Не для Саші — для його мами. Я люблю цю жінку. Вона завжди була для мене більше, ніж свекруха: підтримка, приклад, теплий голос у слухавці. Діти теж обожнюють її, чекають із нетерпінням.

А от самої зустрічі з ним мені не хочеться. Від самої думки, що він переступить поріг, у грудях піднімається важкий клубок. Як дивитися в очі чоловікові, який колись був усім моїм світом, а тепер — рана, що ніяк не загоюється?

Марійка вистрибує на місці, як маленька пташка:
— Мамо, коли бабуся приїде? Ну коли вже?

Андрійко робить вигляд, що спокійний, але й він раз по раз визирає у вікно.

Я вдихаю глибше, силуюся всміхнутися дітям.
— Скоро. Вже зовсім скоро.

І коли лунає дзвінок у двері, серце тремтить. Я знаю: зараз увійде людина, яку я справді хочу бачити… і та, від якої мені хочеться втекти.

Двері відчиняються, і діти миттю зриваються з місця.

— Баааабуся! — кричить Марійка й вішається їй на шию. Андрійко обіймає з іншого боку, і мама Саші ледь втримується на ногах, сміється крізь сльози.

Я не витримую й усміхаюся. Вона завжди пахне однаково — ваніллю та чимось рідним, домашнім. Обіймаю її теж, щиро, тепло.
— Добре, що ви приїхали, — кажу тихо, і в очах щипає від сліз.

— Жанночко, моя дівчинко, — вона тримає мене за руки й довго вдивляється в обличчя. — Ти зовсім змарніла. Але яка ж ти гарна.

Я вдячно киваю, і тільки тоді помічаю його. Саша стоїть осторонь із валізою матері, дивиться на нас. Наші погляди зустрічаються на секунду, але я відводжу очі, наче й не бачила.

— Діти, — кличу, — ходімо на кухню, я вже чай приготувала.

Вони ведуть бабусю за руки, тягнуть до кімнати, завалюють питаннями й сміхом. А він лишається у коридорі, ніби чужий у цьому домі. І я роблю все, щоб не зустрічатися з ним поглядом.

І тут чую вигук:
— Тато! — Марійка відпускає бабусю й кидається до Саші. Андрійко, хоч і робить вигляд старшого, теж підходить і обіймає його за пояс.

Саша знічується, але нахиляється, бере їх у обійми. Його обличчя м’яке, в ньому стільки ніжності, що я мимоволі відвертаюся. Бо дивитися на це — занадто боляче.

Бабуся, ще сяючи від радості, бере дітей за руки:
— Ну ходімо, мої любі, покажете мені свої малюнки, іграшки! Я так скучила!

Марійка вже тягне її в дитячу, Андрійко підхоплює валізу, ніби дорослий чоловік, і гордо котить її коридором.

Я полегшено зітхаю: хай вони будуть поруч із нею. Це безпечна любов, без болю.

Саша лишається поряд. Коли двері дитячої з гуркотом зачиняються, він робить крок ближче.
— Жанно, я…

— Треба чай долити, — кажу я швидко, не даючи йому договорити, і проходжу повз.

— Послухай, — він намагається зупинити, його голос глухий, невпевнений.

Я відкриваю шафку, дістаю чашки, роблю вигляд, що цілком зайнята справами.
— Гостям треба відпочити після дороги. Діти й так не відходять від мами. Я зараз накрию.

Він мовчить кілька секунд, і я майже фізично відчуваю цей погляд у спину. Потім чую, як він тихо видихає й відходить.

А я тримаюся за край столу, щоб руки не тремтіли.