23 Олександр

Я сиджу поруч із мамою. Вона все ще не розпаковує валізу, тримає руки складеними на колінах і мовчить. Тиша тягнеться, і я розумію: далі так не можна.

— Мамо, — я починаю повільно, ковтаючи кожне слово, — я зробив дурницю. Велику.

Вона піднімає брови, дивиться на мене так, що мені хочеться сховатися.
— Я мав коханку, — видавлюю з себе. — Це була помилка, я сам не розумію, як так сталося. Жанна дізналася. І… все розвалилося.

Мамині очі спалахують гнівом.
— Сашо! — вона навіть встає, ходить кімнатою. — Ти що, здурів? У тебе дружина, діти! Така сім’я! І ти все це зруйнував через... через що? Забавку?!

Я ховаю погляд, а в горлі пече.
— Я працював постійно, пропадав на роботі, між нами відстань з’явилася… А Вікторія була поруч. Я думав, що це нічого не змінить.

— Нічого не змінить?! — мама майже кричить. — Ти зрадив! Ти принизив жінку, яка народила тобі дітей. Ти зламав усе, що ми з батьком у тобі виховували!

Я згризаю губу. Всередині все стискається в комок.
— Мамо, я шкодую. Я справді не хотів втрачати Жанну.

Вона зупиняється, дивиться на мене з сумішшю болю й розчарування.
— Шкодую… — повторює тихо. — Це добре, що шкодуєш. Але слова нічого не варті, Сашо. Життя не склеїш вибаченнями. Тобі доведеться доводити справами.

Я відчуваю, як серце стискається. Бо розумію: у мене може не бути шансу ці справи показати.

***

Я набираю номер і чекаю. Довгі гудки тягнуться, і мені здається, що вона знову не візьме слухавку. Але ось — клацання, її голос. Холодний, рівний.

— Що тобі потрібно?

Я ковтаю повітря, змушую себе не зірватися.
— Жанно, послухай. Я… я розумію, що все зіпсував. Але зараз приїхала мама. Вона нічого не знає. Вона хоче побачити дітей.

Тиша. І ця тиша ріже сильніше за будь-які слова.

— Я не хочу більше сварок, — кажу швидше. — Не про гроші, не про умови. Я прошу тебе як батько і як син… дай можливість привезти маму до дітей. Хоч ненадовго. Вона дуже чекала цього.

На тому кінці — важкий видих.
— І що, ти думаєш, що так усе «нормалізуєш»? — в її голосі сарказм і біль водночас. — Наче нічого не було?

— Ні, — я зупиняюся. — Я не думаю так. Я хочу… хоча б не робити ще гірше. Жанно, будь ласка.

Ще пауза. Я чую, як десь у її квартирі бігають діти, сміх Марійки крізь двері. Серце стискає так, що я ледь дихаю.

— Добре, — нарешті чую. — Приїзди. Але тільки з мамою.

Я заплющую очі. Це маленька перемога, але для мене вона звучить як цілий шанс.

— Дякую, — кажу тихо, щоб не зірвати цей крихкий місток, який щойно простягнувся між нами.

***

Я заходжу в офіс, думаючи тільки про дітей. Потрібно взяти документи для юристів, заїхати в магазин, купити подарунки Андрію й Марійці. Вперше за довгий час я відчуваю хвилювання не від переговорів і контрактів, а від самої думки, як вони відкриють пакунки, як мама обійме їх.

І тут, як завжди, вона. Вікторія. Чекає на мене, сидить на моєму столі, схрестивши ноги. Усмішка на пів обличчя, в руках — келих вина.

— Нарешті, — протягує вона, нахиляючись ближче. — Я вже думала, ти знову загубився десь між дружиною і совістю.

Я не відповідаю. Скидаю піджак, кладу на стілець, відкриваю шухляду, дістаю документи.

Вона зупиняє мене, кладе руку на мою.
— Пам’ятаєш, як це почалося? Той перший раз у відрядженні. Ти тоді сказав, що ніколи так не сміявся.

Мені в голову б’є хвиля відрази. Не до неї навіть — до себе тодішнього. До того, хто дозволив собі це.

— Віко, — я прибираю її руку. — Це була помилка.

— Помилка? — вона зводить брови, робить вигляд, що сміється. — Ти сам тоді шукав мене очима, сам кликав. Не роби вигляд святого, Сашо.

Я дивлюся на неї довго, холодно.
— Я не святий. Але й більше не твій.

Вона завмирає. Її усмішка зникає, а в очах з’являється щось небезпечне.
— Подивимось, скільки ти витримаєш без мене, — каже вона повільно. — І чи справді твоя Жанна пробачить.

Я забираю документи, піднімаю портфель і йду, не озираючись. Бо якщо озирнуся — знову втраплю у власні слабкості. А мені цього більше не можна.