22 Олександр

Поїзд ще не встиг повністю зупинитися, а я вже бачу її у вікні вагона. Мама, в хустці, усміхається широко й махає рукою, ніби ми не бачилися сто років. Я ковтаю клубок у горлі, крокую їй назустріч.

— Сашуню! — вона розкриває обійми й я змушений усміхнутися, бодай для неї. — Нарешті. Як же я скучила.

Я беру її валізу. Вона легка, майже порожня — тільки подарунки дітям. Мама завжди так. Усе найцінніше везе їм.

У машині вона починає одразу, без паузи:
— Ну розповідай, як Андрійко? Він же вже, мабуть, такий дорослий! І Марійка… я ж тільки по фото бачу, вони так швидко ростуть. Ах, нарешті обійму їх. Я вже навіть ночами прокидалася — снилися вони мені.

Я стискаю кермо так, що пальці біліють.
— Вони… у них усе добре, мама. Ти скоро побачиш.

— Я стільки разів хотіла приїхати, але то роботи, то кордони закриті… А зараз думаю: не можна відкладати! Треба бути поруч з вами, з сім’єю. Я ж так мріяла побачити вас усіх разом.

Я чую, як кожне її слово впинається мені в голову. Разом. Вона навіть не уявляє, що цього «разом» більше нема. Що вдома мене не чекає дружина з дітьми, а — порожнеча, холод і її погляди, сповнені ненависті.

Мама торкається моєї руки, усміхається:
— Синочку, ти ж щасливий? У тебе все добре?

Я зводжу очі на дорогу. Горло стискає так, що говорити важко.
— Так, мамо. Все добре.

І в цей момент я ловлю себе на тому, що відверто брешу.

Я відкриваю двері квартири й заношу мамину валізу всередину. Невелика двокімнатна, з чужим запахом ремонту й дешевих меблів. Тут немає жодної моєї історії, тільки папки з документами на столі та кинутий у кутку ноутбук.

Мама зупиняється на порозі, оглядається.
— Це… що?.. — її голос тремтить від здивування. — Сашо, я щось не зрозуміла. Де Жанна? Де діти?

Я знімаю куртку, намагаюся говорити рівно.
— Вони… у себе вдома.

— Як це — «у себе»? — вона морщить лоба, озирається, ніби шукає в кімнаті бодай іграшку, слід маленьких ніг. — Сашо, ти жартуєш?

Я вдихаю глибоко.
— Ми з Жанною… живемо окремо.

Мама сідає на край дивана, повільно, наче сили покидають її ноги.
— Господи, — вона хреститься, — то ви посварилися? Така сім’я… такі діти… Як ти міг?

Мені хочеться виправдатися, пояснити, що це не просто «посварилися». Що там брехня, крики, підозри. Але слова застряють у горлі.

— Мамо, не зараз, — кажу тихо. — Просто… так склалося.

Вона дивиться на мене довго, майже безмовно, а потім питає:
— І що, я онуків не побачу?

Мене прошиває наскрізь. Я відчуваю, як лють і розпач змішуються всередині. Хочу подзвонити Жанні прямо зараз, крикнути, що це все її впертість, її гордість. Але в той же час розумію — нічого не вийде.