21 Жанна

Уже третій тиждень я виходжу на нове місце. Наче й хотіла змін, хотіла довести собі, що можу почати з чистого аркуша. Але щоразу, як переступаю цей поріг, у грудях стискається так, ніби йду не на роботу, а на суд.

— Жанно, — знову чути зауваження від начальниці, молодої жінки з металевим голосом. — Ви ж працювали у великих компаніях? То чому тут кожну дрібницю треба тричі перевіряти за вами?

Я посміхаюся механічно, опускаю очі.
— Вибачте, я виправлю.

Вона відвертається, і в кімнаті лунає тиша, пронизана невдоволеними поглядами колег. Вони всі молодші, жваві, впевнені в собі. А я відчуваю себе зайвою. Наче спізнилася на потяг, і тепер бігаю пероном, намагаючись наздогнати.

Телефон миготить у сумці — повідомлення від Іри: «Тримайся, все буде добре». Значить, вона вже розповіла менієму про вчорашню історію із Сашею. Сестра завжди на моєму боці, але й від цього легше не стає.

Я вдихаю, силуюсь зосередитися на документах. Але рядки зливаються перед очима. У голові одне питання: що, якщо я й справді ніде більше не зможу стати на ноги?

Я виходжу на вулицю, притискаючи до себе телефон і гаманець. Хотілося просто трохи свіжого повітря, відволіктися від цих косих поглядів у офісі. Але варто тільки ступити до найближчої кав’ярні, як бачу його.

Саша стоїть біля дверей, наче чекає саме на мене.

Я зупиняюся, серце відразу йде в п’яти.
— Що ти тут робиш? — мій голос виходить різкіший, ніж я хотіла.

— Жанно, — він підходить ближче. Очі втомлені, але наполегливі. — Дай мені кілька хвилин.

Я вдихаю глибше. Усередині все протестує: знову він, знову його присутність лізе в мій день. Але чомусь зупиняюся, не тікаю одразу.

— Добре, але швидко.

Саша дивиться на мене так, ніби зважується, чи варто говорити взагалі. І нарешті каже:
— Приїжджає мама. Вона нічого не знає про наше розлучення.

Мені стає смішно й боляче водночас.
— І що? Думаєш, я маю підтанцьовувати й робити вигляд, ніби ми досі сім’я?

Він не відводить погляду.
— Я прошу лише одне — не роби різких рухів, поки вона тут. Вона мріяла побачити дітей. Вона не витримає цього удару.

Я відчуваю, як у грудях наростає лють. Усе життя — «не роби різких рухів», «потерпи», «заради когось». А коли ж я сама буду мати право на свій рух?

Я роблю крок назад.
— Це твоя мама, Сашо. І це твоя брехня. Сам і викручуйся.

Я вже хотіла піти, але його голос мене зупиняє:

— Жанно, — Саша говорить тихо, але кожне слово падає на мене, наче камінь. — Я готовий заплатити тобі. Якщо треба грошей — скажи суму. Просто зіграй сім’ю перед мамою. Тиждень. Два.

Я відчуваю, як мене обпікає сором і злість.
— Ти серйозно? Думаєш, моє життя можна купити? Думаєш, моє серце — орендований реквізит для твоїх вистав?

Він намагається тримати спокій, але в очах проскакує розпач.
— Це не про гроші. Просто я не хочу, щоб вона бачила все так.

Я видихаю й відрізаю:
— Це вже не моя проблема.

Розвертаюся й іду, не слухаючи, чи кличе він мене ще.

В офісі холодно й сухо, від кондиціонера тягне протягом. Я сідаю за стіл, намагаюся зануритись у роботу, але пальці тремтять. Перед очима стоїть його обличчя, ці слова — «готовий заплатити».

— Пані Жанно, — знову чути металевий голос начальниці, — ви знову помилилися у звіті. Я просила уважніше. Тут усе не так, як треба.

Колеги переводять на мене погляди, хтось ледь усміхається. Я відчуваю, як земля йде з-під ніг. У голові тільки одна думка: ні вдома, ні тут. Ніде.