20 Олександр

Я сиджу в кабінеті, втупившись у розкидані на столі документи, але не бачу жодного рядка. У голові все ще крутиться та клята зустріч, як я дав себе зловити зненацька, як партнери переглянулися, а Вікторія намагалася мене підстрахувати. Принизливо.

Двері різко відчиняються. Без стуку, як завжди.
— Серйозно, Сашо? — у кімнату заходить Іра, схрестивши руки на грудях. — Ти знову намагаєшся повернути Жанну?

Я підіймаю очі.
— Вона тобі розповіла?

— Так, — її голос твердий, холодний. — Вона поділилася, що ти намагався говорити з нею. І я їй сказала, що це погана ідея.

Я хмурюся.
— Чому? Це моя дружина. Мати моїх дітей. Я хочу виправити те, що зруйнував.

Іра фиркає.
— Запізно. Вона вже інша, Сашо. Вона нарешті відчула, що може жити без тебе. І я не дозволю тобі знову втягнути її у свої ігри.

Її слова ріжуть, як ножем.
— Це не ігри, Іро. Я хочу сім’ю.

Вона дивиться на мене довго, пильно.
— Сім’ю ти втратив, коли дозволив Вікторії увійти у твоє життя. І тепер єдине, що в тебе залишилось, — це робота. Роби те, що вмієш найкраще. А Жанну залиш у спокої.

Вона розвертається й виходить, не давши мені відповісти.

Я відкидаюся у кріслі, в голові гуде. Відчуваю, як земля під ногами знову розмивається. 

Я ще сиджу, втупившись у порожнечу, коли телефон на столі починає дзвонити. Номер знайомий, теплий, той, що завжди викликав у мене спокій.

— Мамо, — кажу я й силуюся говорити рівно.

— Сашуню, привіт, — її голос м’який, трохи втомлений, але сповнений любові. — Я так скучила за вами… за онуками. Давно не бачила їх. Думаю, час нарешті приїхати в гості.

Я завмираю. Груди стискає так, що важко дихати.
— Приїхати?..

— Так, — у її голосі звучить рішучість. — Хочу пожити трохи з вами, побути з дітьми. Я маю право на це.

Я стискаю телефон так, що побіліли кісточки.
Мама навіть не здогадується, що тут відбувається. Вона все ще думає, що ми з Жанною — ідеальна сім’я. Як я поясню їй правду? Що розповім, коли вона приїде й побачить порожнечу в нашому домі?

— Мам, — хриплю я. — Може, зараз не найкращий час…

— Нісенітниця, — перебиває вона. — Кращого часу не буде. Я вже купую квитки.

Лінія обривається, і я сиджу, дивлячись на чорний екран. Вперше за довгі роки мені справді страшно. Бо мама — єдина, перед ким я не зможу брехати.

Я тільки встигаю покласти телефон після маминої новини, як у двері без стуку влітає Вікторія. Вона навіть не сідає, кидає на стіл папку з паперами, і її обличчя перекошене від люті.

— Все, — каже вона різко. — Угода зірвалась.

Я піднімаю голову повільно, так, ніби не розумію слів.
— Що ти сказала?

— Вони передумали, Сашо. Партнери. Вчорашня зустріч… ти бачив їхні обличчя. Вони вважають тебе ненадійним. Вони вже укладають контракт із конкурентами.

Мені стає холодно. Крижані хвилі накривають із головою.
— Це неможливо, — шепочу. — Ми ж усе… ми мали…

— Ми нічого не мали! — вибухає вона. — Ти останнім часом неуважний, ти постійно десь у хмарах! Через твої сімейні драми страждає бізнес!

Я стискаю кулаки, ледве стримуючись, щоб не гримнути по столу. В її словах є правда, і від того ще болючіше.

— Якщо б ти тримався мене, — продовжує вона, — нічого б цього не сталося. Але ти дозволив тій Жанні знову крутити тобою.

— Замовкни, — кажу я тихо, але так, що вона одразу замовкає.

Я нахиляюся вперед, вдивляючись їй у вічі.
— Ти не розумієш, Вікторіє. Бізнес я ще підніму. А ось якщо я остаточно втрачу Жанну — тоді вже нічого не матиме сенсу.

Її губи смикаються, вона хоче щось відповісти, але я не даю. Піднімаюся й виходжу з кабінету, залишивши її зі зірваною угодою й власною поразкою.